Крістіна Логоша - Бунтівник та аристократка, Крістіна Логоша

— Слідкує, морда рецидивістська, — підтвердила мої припущення Маріса. — Щоб йому хвіст трамваєм переїхало.

— Знаю, бачила його ще на будівництві. Під таким наглядом звідси не втечеш.

— Отже, треба вигадати щось інше.

Відкашлюючись, з тих самих дверей вийшов літній чоловік у пошарпаному костюмі. Він спирався на тростину, а його одяг був покритий будівельним пилом. Він невдоволено бурчав собі під ніс, когось лаючи. Побачивши мене, він підійшов ближче:

- Фрау, люба. Підкажіть, як вийти до центральних ворот?.. Оу! Яка чудова кам'яна лавка!

Він протер окуляри і оцінюючим поглядом почав розглядати лавочку, немов вона діамант у три сотні карат. Чоловік вивчав сидіння захоплено і прискіпливо, що мені стало ніяково, і я встала.

- Чудовий екземпляр!

- Лавочка?

- Так! Хіба ви не бачите? Вона ж дуже стара! Кам'яні ноги та верхня вертикальна поверхня дуже добре збереглися. Мабуть, її захистив закритий простір подвір'я і густа рослинність… — старий звернув увагу на дерево, що росло поруч. - Чудово, - захоплено повторив. — Мене звуть Альберт Гуттенберг.

— Ів… — я замовкла, не знаючи якого прізвища назвати. Йєнсен – прізвище Крістофа, що приверне зайву увагу. Ларсен — прізвище Ханса, яке вже не маю права носити. Або Лоллан, прізвище мого знатного роду. А раптом гер Гуттенберг затятий прихильник опозиції? - ...Просто Ів.

 - Прекрасно. Я зараз сфотографую цей чудовий історичний об'єкт. А завтра приведу сюди студентів на екскурсію.

- Студентів?

– Альберт Гуттенберг – геолог, історик, професор, завідувач кафедри Ольбурзького історичного університету. Знаходжусь як консультант на реставрації Ясного Утьоса.

— Яка у вас цікава робота, — Маріса повільно виповзла з рукава, обплітаючи руку і підіймаючись на моє плече, — і вдалося вам знайти щось особливе, професоре?

Альберт уважно спостерігав за появою самки пітона. Потім наблизився до нас обох.

— Я знайшов щось незвичайне, — прошепотів професор з палаючими очима, — це стане відкриттям віку, якщо ці варвари своїм шарлатанським обладнанням все не розвалять.

- І що ж це?

Він трохи завадив, сумніваючись, чи варто нам розповідати, а потім схопив за мою руку. Альберт був сповнений ентузіазму, як п'ятирічний хлопчик, якому подарували бажану іграшку. І йому терміново треба поділитись своєю радістю.

— Ходімо, це варто побачити на власні очі.

Спираючись однією рукою на тростину, а іншою тримаючись за мене, старий повів назад на будівництво. Робітники якраз піднімали підлогу, і повітря було настільки запорошене, що практично нічого не було видно, але старий — незрозуміло як — дорогу бачив. Ми переступали уламки будівельних матеріалів, мішки з цементом і шматки арматури доки  не залишили центр будівництва і не опинилися в західному коридорі зруйнованої частини замку. Тут уже можна було розглянути, що відбувається довкола.

У кількох місцях відвалилася ліпнина, від часу вицвіли фарби і коридор здавався похмурим і занедбаним. Він не йшов не в яке порівняння з нашим житловим крилом.

— Ми вже майже прийшли.

- Альберте, ви хочете показати нам ще одну лавочку?

— Зараз побачите все.

На стінах було прикріплені тримачі для свічок. Професор схопився за один із них і зусиллям простяг на себе. Як за помахом чарівної палички стіна розсунулася, відкриваючи сходи, що ведуть вниз.

- У мене є ліхтарик! — дуже радісно сповістив професор і ступив у темряву, що освітлювалася лише світлом з коридору. Маріса скептично подивилася на мене, але я все ж таки пішла за старим. - Це сенсація! Ми йдемо туди, де вже багато століть не ступала нога людини. Моє відкриття занесуть у підручники історії!

Сходами пробігали миші, від чого хотілося йти ногами по стелі. А після того, як Альберт наступив на одну з них, мені захотілося повернутись назад.

— …Ходімо, ходімо, — підгоняв він нас з Марісою, — ми вже зовсім близько...

Кам'яна підлога змінилася земляною, а стіни стали кривими та ламаними. Повітря затхле і при вдиху болем віддало у віскі. Світло з коридору вже не досягало цієї глибини. Доводилося користуватися кишеньковим ліхтариком.

— …Працюючи над планом реставрації, я знайшов невідповідність у плануванні. Блукаючи коридорами кілька днів, я зміг знайти цей таємний хід.

- Але куди він веде?

- Це катакомби. І вони набагато старіші за сам замок. Ось подивіться…

Світло ліхтаря торкнулося вибоїстої стіни, оживляючи стародавні наскельні малюнки. Нанесені вмілою рукою клинопису розповідали про життя людей до появи благ цивілізації. Озброєні кілками воїни боролися з хижаками. Жінки ткали полотна і стерегли вогонь.

— …Ось тут найцікавіше, — професор перевів промінь на протилежну стіну.

 Наскальний малюнок лякав і заворожував: художник змалював акт жертвопринесення. Люди стояли у колі, а на величезному камені лежала жертва. Жрець заніс над нею кинджал. За колом міфічні істоти з рогами та зубами віддавалися ритуальному танцю. Але жахливо було інше — два величезні демони, скалячи зуби один на одного, спостерігали за всім цим.