Крістіна Логоша - Бунтівник та аристократка, Крістіна Логоша

— За смачну вечерю...

 …і знову…

- За новий фасон костюма...

 я упиралася долонями в його груди, але це не заважало йому повторити поцілунок:

— За те, що не дала померти...

І тільки потім він сів на підлогу, випустивши мене з міцних обіймів. Я підвелася, блиснувши очима і ледве стримуючи злість і досаду. Витерла губи, скрививши зневажливу гримасу і, тримаючи поставу,  гордо задерши підборіддя, вийшла з кухні.

                                                      Розділ 8

— Крістофе, ти якийсь незібраний, — говорив Отто.

- Все нормально.

- Ти зберися. На ось, глянь, — перед Крістофом з'явилася "Ольбург Таймс". — Цей псевдоаристократець на першій сторінці. Він чудово просувається, за результатами екзитполу він тебе майже наздогнав. Думаю, ми знаємо на кого ставитиме корона.

 «Треба було його вбити раніше. Він забере твоє місце... твоє життя... твою Ів. Вбий його поки не пізно», - нашіптував Морок.

- Крістофе? Ти куди пропав? - знову відволікає Крістофа Отто.

- Я з вами. Так, я все зрозумів.

- Ні, ти не зрозумів. Якщо найближчими днями трапиться скандал, який зганьбить твоє чесне ім'я, ти втратиш голоси, і тоді Ханс тебе із задоволенням втопить.

Але цього Крістоф майже не чув. Його віднесло назад углиб себе, де демон грав із його свідомістю.

— Нема Ханса — немає проблем. Втопи його у ванні. Так… Давай його втопимо! - підштовхував Морок.

- Закрий свою пащу! — похрипів подумки Крістоф.

- Я закрию. А потім посміюся, коли Ханс у тебе все забере. Все! Витре від тебе ноги, як від ганчірку. І тоді ти благатимеш мене про допомогу.

- Не дочекаєшся.

- Ось побачиш. Так і буде. А твоя синьокрова заб'є останній цвях у кришку труни. Ти їй не потрібний. Їй потрібен Ханс. Потрібно його давно вбити і не допускати їх весілля. Ти згадай, як вона поводилася вчора. Ти для неї такий самий монстр, як і я.

- Замовкни! — адреналін ударив у мозок, і бунтівник, не впоравшись із собою, вигукнув слова вголос. Отто і Клара, що сиділи навпроти, стрепенулися. Вони спантеличено дивилися на Крістофа, але побоялися хоч щось сказати. Крістоф заплющив очі і обхопив двома пальцями перенісся. — Достатньо на сьогодні. Можете йти, - сказав опозиціонер. Не вимовляючи жодного слова, вони встали і попрямували до виходу. — Кларо, затримайся, я маю до тебе розмову. Отто співчутливо глянув на німкеня і вийшов. Клара, човгаючи ногами, і притискаючи до грудей паперу повернулася за стіл переговорів. — Навіщо ти додала пункти у шлюбний контракт? Ти ж не знала, для кого він.

Секунду вона мовчала, а потім її голос почав тремтіти:

— Я… Я підготувала два варіанти документів: звичайний та з доповненнями. На випадок, якщо тобі захочеться зробити дурість… Пробач… Я хотіла убезпечити тебе.

— Кларо, ти не мала права так вчинити, — Крістоф говорив стримано, пам'ятаючи про недавній спалах, — ти мене підставила. Я тепер не знаю, як тобі довіряти. Я вже зробив висновки. Іди.

Крістоф байдуже складав папери у валізу. Клара, розчавлена ​​його словами, дивилась на порожню поверхню столу. Він давно знав про почуття німкені, йому не чіпала її прихильність. Вона була однією з небагатьох, кому він міг довіряти. Але тепер усе змінилося, і Клара це теж розуміла.

Зібравши речі зі стола, він попрямував до виходу. Проходячи повз, Клара схопила руку Крістофа і притиснула до свого обличчя:

— Будь ласка, не гони мене, — по її щоках бігли сльози,— не любиш ти мене — і нехай. Тільки не проганяй. Я без тебе не зможу.

Чорні розводи туші бруднили акуратне обличчя.

- Кларо, заспокойся.

Вона ще міцніше стискала його руку, наче рятівну нитку. Здавалося, якщо він вирветься і піде, його більше не буде в її житті. А без нього їй не потрібне було це життя.

— Я більше ніколи так не вчиню. Пробач мені… тільки не проганяй…

Судорожні схлипи болем здавлювали груди, немов металева тирса поранила беззахисне серце.

— Добре, — відсторонено промовив Крістоф.

Він вирвав свою руку, скидаючи з неї дівочі сльози. Під звуки ридання вийшов із кабінету, залишаючи Клару наодинці зі своїм нещастям.

                                                          ***

Будівельний бруд був всюди: він різав очі, чіплявся за шкіру, стискав легені. Сидіти у своєму крилі і чекати «чоловіка» на вечерю не було моєю мрією, і ми з Марісою вирішили пройтися по маєтку та розвідати обстановку.

Більшість робітників займалася відновленням та реконструкцією центрального холу, що постраждав від землетрусу. Я з цікавістю розглядала, як проходять роботи, поки мене не прогнав один із чололовіків, заявивши, що без каски тут перебувати не можна. Мені вказали на двері, які вели до маленького затишного заднього дворика.

Сонячні промені пронизували голі дівері, надаючи настрою спокій та умиротворення. Можна було б піти в нього на поводі: погрітися в сяйві теплого потоку або мрійливо попинати жовте листя. Якби не погляд. Я всіма фібрами душі відчувала, що за мною стежать. Не варто було й сумніватися, мій новий наглядач не відступає від мене ні на хвилину.