Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

спини. Глибоко вдихаючи вітер, я насолоджувався новою роллю — іграшки для цих двох жінок. Перед тим мною вже досхочу награвся пес. Певно, ці ролі були найважливішими у моєму житті.

*

— Ти перший підеш до ванної, — розпоряджалася Фред, зачинивши за нами двері. — Потім лягаєш і поводишся так, ніби тебе немає. Маєш що почитати?

— Маю.

— Аліса може позичити тобі затички для вух — кажуть, я хроплю.

— Не треба, сон у мене нечуткий.

— Ти з ким спатимеш, Жулю? — запитала Аліса.

Збуджений новим розкладом, який він ще не зрозумів, пес блукав кімнатами. Зрештою він взяв зубами шарф Аліси, приніс і поклав його на мій наплічник під столом навпроти дитячого ліжечка — вийшло щось на кшталт кошика для спання. З цього стратегічного місця він міг бачити штору, що розділяла кімнати — а також вхідні двері. Себто контролювати весь світ.

Фред увімкнула телевізор, аби заглушити звуки душу. Політики, що кидались одне на одного у шоу вправного ведучого, заповнили відсутність збентеження, яке ми намагалися демонструвати. Я — у футболці й трусах — пірнув під ковдру з рожевими хмаринками, прихопивши з собою статтю у журналі Nature про розумові здібності слизуватих грибів — одноклітинного моху, здатного знайти вихід із лабіринту. Підійшов побажати добраніч Жуль і приніс одну шкарпетку — сенс цього жесту я так і не зрозумів. Я подякував псові й поклав шкарпетку під подушку. Політики, перекрикуючи одне одного, скаржилися, що їм не дають висловитись. Дівчата проходили по черзі повз мене в халатах, з кремом у руках та зубною щіткою у зубах. Я вимкнув світло ще до того, як вони завершили свій туалет.

Замість бажання, довіри і перегляду своїх поглядів, я відчував лише повне нерозуміння того, що мало відбутися цієї ночі. Позбавлений усіх стандартних засобів чоловічої знади, я — як ніколи — відчував задоволення від того, що я чоловік. Цікаво, вони кохатимуться там, за шторою? Може, запросять мене до себе? Фантазії щодо Аліси, якими я давно вже був просочений, боролись у мені із захопленням майстерною вдачею Фред. Нарешті вони вимкнули телевізор.

— Добраніч, месьє Макарон! — хором крикнули мені із-за штори.

Я відповів — намагався потрапити в їхню веселу тональність. Світло під шторою згасло. Вони зачинили віконниці у своїй кімнаті, але моє вікно було розчахнуте — і дитячу заливало яскраве світло міста. Тихо посопуючи, я став дослухатися, намагаючись почути скрипіння ліжка.

— Подай, будь ласка, айпед, — попросила Фред.

Потім запала тривала пауза — і я вирішив, що вони, напевно, дивилися порнофільм. Я розривався між бажанням приєднатись до них і страхом виявитися зайвим — тож чекав і дивився з благанням на пса, який засинав, зануривши голову в мій наплічник. З його снів почали вириватись скиглення.

— Гей, там, у дитячій! — гукнула Фред. — Скільки літер «м» у слові «дилема»? Одна чи дві?

Вони грали у скрабл...

*

Мене розбудило порипування паркету. І брязкання металевого кільця об віконницю. Я розплющив очі. У жовтому світлі ліхтаря на фасаді протилежного будинку Аліса розсовувала портьєри і поправляла їх. Жуль підняв голову. Вона простягнула до нього руку. Пес знову слухняно ліг. Аліса навшпиньки, затиснувши якусь рамку під пахвою, підійшла до комода. Я, охоплений сумнівами, вдавав, ніби сплю, однак вона, зирнувши на мене, приклала палець до вуст. Потім поставила люстро навпроти дитячого ліжка, зняла рожеві майку і шорти.

Не в змозі стримати запал, я підхопився, відкинувши ковдру. Однак Аліса зробила в мій бік такий самий горизонтальний жест рукою, як і в бік пса. Я знову ліг. Вона наблизилася, не відводячи погляду від мого відображення в люстрі. Притулившись коліном до мого стегна, вона поправила люстро, потім розвернулась і зняла з мене футболку. І знову жестом дала зрозуміти: «Ані руш!» З віртуозністю піротехніка вона спустила мої труси. Я стоїчно лежав, поки вона вивчала моє відображення, проводила пальцем по моєму прутню, цілувала мене впівоберта, не упускаючи з виду люстро. Я теж її розглядав у край ока, намагаючись не перетинатися з нею поглядами. Я відчував: один хибний рух, одне недоречне слово — і мить було б зіпсовано. Не я її приваблював — вона шукала себе. Прагнула віднайти у собі відлуння минулих бажань. Емоції примножили мою жагу — і виставили її напоказ. Я був лише манекеном для демонстрації. Вона ніби приміряла мене. І це страшенно збуджувало. Збуджувала її довіра до мене. Сміливість, з якою Аліса намагалася повернути природний потяг. Те, як вона нехтувала жахливими спогадами.

Я не рухався. Дозволяв їй робити все, спостерігав, як вона потроху звикала до нас. Як розвіювала свій страх. Як обеззброювала минуле. Як творила нові образи — ніжні, вишукані, чуттєві, належні тільки їй. Як знову знайомилася з собою. Як пристосовувалася до чоловічого тіла.

Жуль заричав. Це було попередження. Аліса зімкнула вуста на голівці мого прутня, не відводячи очей від люстра. Я зирнув у бік штори. Звідти виринула Фред.

— Можна мені в туалет? — прошепотіла вона до Жуля, що заступив їй шлях.

І вона обійшла його, не звертаючи на нас уваги, закутана в свій пеньюар, і обережно зачинила за собою двері вбиральні. Прутнем я відчув сміх, який намагалася стримати Аліса.

Дзюрчання, шурхіт паперу, змивання. Коли Фред вийшла, Жуль уже чекав на неї, аби проводити до кімнати батьків. Вона зупинилася перед моїми складеними на стільці штанами, вийняла звідти презерватив, який придбала перед аптекою Боннево, і кинула його на ковдру. Жуль кинувся і приніс їй презерватив у зубах. Фред, знизавши плечами, взяла його, запхнула за люстро і повернулась до себе.

Я рукою підняв обличчя Аліси. Ми заглушили сміх поцілунком, обійнявшись, мов двоє дітей. Чи як двоє стареньких. Закохані аж до смерті. І здружені назавжди.

Коли я прокинулася, то лежала, притулившись до нього, у вузенькому дитячому ліжечку. Лежала — і не могла в це повірити. Я не відчувала ні відрази, ні сорому, ні хвилювання. Ніби повністю оновилась. Удруге я стала цнотливою — немовби відмилася від паскудства чоловіків та відчуття провини, що блокувало мої бажання. Однак між нами нічого не сталося. Я майже відсмоктала йому, задихаючись від сміху, ми цілувалися — а потім міцно заснули. Я не відчувала небезпеки, не згадувала про «той випадок». А втім, я уже усвідомлювала, що виграла, що жадаю його так, ніби ми вже кохалися сотні разів. Його відкритість, стриманість, сила та ніжність. За це я його полюбила. І Фред збагнула це значно раніше за мене. Вже не кажучи про Жуля. І ми будемо разом. Вигадаємо веселе щастя — щось просте, майже сільське, але наше, незрозуміле для решти. Я з радістю дозволю розділити щастя зі мною. Гадаю, Фред буде тільки рада: вона зробила все, аби я