Джек Лондон - Любов до життя, Джек Лондон

Остання лютнева ніч. Я вполював трьох куріпок з її револьвера, і ми трохи підживились. Але собакам нема чого їсти. І вони заходжуються гризти шкуратяні посторонки. Я мушу розганяти їх кийком та вішати посторонки на дерево. Цілу ніч вони виють і пориваються до того дерева. Та ми не зважаємо на них. Ми спимо, як мертві, а вранці зводимось, як мерці з могил, і рушаємо далі стежкою.

Перше березня. Того ранку я помічаю слід чоловіка, що за ним женуться вовченята. Година ясна й холодна. Сонце затримується на небі довше, а примарні сонця спалахують обабіч нього. Повітря яскріє від морозяної куряви. Сніг уже не сипле, і я бачу свіжі собачі сліди та смуги від полозків. Із запрягом іде одна людина, і по слідах знати, що вона знесилена, їй нема чого їсти. Вовченята, забачивши свіжий слід аж нетямляться з хвилювання. «Швидше! - кваплять вони.- Швидше, Чарлі!»

Але наш поспіх дуже повільний. Весь час чоловік та жінка падають. А як котре сідає на санки, то знемагають і падають собаки. Та й холод такий, що якби вони їхали санками, то позамерзали б, голодна ж бо людина легко замерзає. Коли жінка падає, чоловік її підводить. А то, бува, вона допомагає чоловікові підвестися. Часом вони падають обоє і не можуть підвестись. Тоді я мушу підводити їх, бо вони самі не повставали б і так би й померли на снігу. Мені тяжко панькатися з ними, бо й сам я дуже знемігся і ще мушу підганяти собак; а вони, знесилівши, зробилися дуже важкі. Я теж починаю раз у раз падати, і мені нема кому помогти. Я мушу вставати сам. І так весь час: я падаю, підводжуся, помагаю їм і підганяю собак.

Увечері я впольовую тільки одну куріпку, і ми дуже голодні. Але чоловік питає: «Коли ми вирушимо взавтра, Чарлі?» А голос у нього глухий, наче з могили. «Ви завше кажете вирушати о п’ятій годині»,- відповідаю я. «Завтра вирушимо о третій»,- велить він. Я гірко сміюся і кажу: «Ви ж мертва людина!» А він знову своє: «Завтра вирушимо о третій».

І ми таки вирушаємо о третій, бо я ж працюю на них, і що вони мені загадають, те я й роблю.

Погода ясна, холодна, вітру немає. Як починає світати, то стає далеко видно. Довкола глибокий спокій. Не чути нічого, хіба що стукіт власного серця, і серед глупої тиші воно б’ється дуже голосно. Ми йдемо, як сновиди, аж доки падаємо; тоді усвідомлюємо, що мусимо звестись, і знов бачимо перед собою стежку та чуємо, як стукотить серце. Отак бреду я сновидою, і мені спадають чудні думки. «Нащо живе Ситка Чарлі? - питаюся я сам себе.- Нащо Ситка Чарлі тяжко працює, ходить голодний і мучиться такою тяжкою мукою? Щоб заробити сімсот п’ятдесят доларів на місяць!» - склав я відповідь і зрозумів, що то дурна відповідь. Але то була правда. І після того я ніколи більше не журюся грішми. Від того дня спала на мене велика мудрість. Немов яскраве світло сяйнуло мені, і я навіч побачив і зрозумів, що не для грошей живе людина на світі, а для щастя, якого не можна ні віддати, ані купити, ані продати, і що воно дорожче за всі скарби світу.

Рано ми добуваємось до місця останньої ночівлі того чоловіка, що йде поперед нас. Сліди вбогого пристанку голодної та безсилої людини. На снігу лежать клапті від укривал та простирал, і я здогадуюсь, що сталося. Його собаки поїли посторонки, і він поробив нові з своїх укривал.

Чоловік та жінка впиваються поглядом у ті клапті. Я дивлюся на них, і мені мороз іде поза шкірою, наче від холодного вітру. Їхні очі, божевільні з утоми й голоду, горять, мов жарини, в глибоких западинах. З лиця вони скидаються на трупи, на померлих з голоду людей, а щоки взялися чорними плямами, що їх повипікав мороз. «Гайда далі»,- каже чоловік. Але жінка заходиться кашлем і падає на сніг. То сухий кашель, легені в неї також опечені морозом. Вона дуже довго кашляє, а тоді зводиться на ноги, наче мрець з могили. Сльози замерзають їй на щоках, у грудях свистить, одначе вона проказує: «Гайда далі».

Ми рушаємо. Йдемо наче вві сні, серед глибокої тиші. Йдучи отак, ми не відчуваємо своєї муки. А як падаємо, то прокидаємось і знову бачимо сніг, та гори, та свіжий слід людини поперед себе, і тоді наша мука вертається. Ми доходимо до місця, звідки далеко видко на снігу стежку, і ось те, чого вони шукають,- перед нами. За милю від нас - чорні цятки на снігу. Ті чорні цятки рухаються. В очах мені темніє, і я мушу добре їх натужувати, аби щось розгледіти. Бачу чоловіка з собаками та санки. Вовченята теж його бачать. Не маючи сили говорити, вони шепочуть: «Далі, далі! Швидше!»

І вони падають, але йдуть далі. Той чоловік, що поперед нас, часто спиняється, бо вовняні посторонки водно рвуться і він мусить їх лагодити. В нас упряж добра, бо я її щоночі вішав на дерево. Об одинадцятій годині до чоловіка лишається з півмилі. О першій - чверть милі. Він дуже кволий. Ми бачимо, що він часто падає на сніг. Один його собака не годен далі йти, і чоловік випрягає його. Але не вбиває. Дійшовши до нього, я вбиваю його сокирою, так само як убиваю одного свого собаку, що знесилився й не може йти далі.

Ми наближаємось іще на триста ярдів. Ми йдемо дуже помалу. Одну милю долаємо за дві, може, за три години. Ми вже не йдемо. Раз по раз падаємо. Тоді зводимось, хитаючися, ступимо два-три кроки й знову падаємо. І весь час доводиться мені підводити ще й чоловіка та жінку. Часом їм пощастить звестися навколішки, і вони падають наперед. Отак по чотири, по п’ять разів змагаються вони, поки стають на ноги, і, ступивши два-три кроки, знов уже лежать на снігу. Проте завше падають наперед. Чи зведуться на рівні ноги, чи навколішки, а все падають наперед, раз у раз скорочуючи відстань принаймні на довжину власного тіла.

Часом вони повзуть рачки, як лісові тварини. Ми посуваємося, мов слимаки перед смертю,- так помалу. Але все ж