Джек Лондон - Любов до життя, Джек Лондон

мов коти, що зроду не їли й давно вже мали б поздихати. Очі їм глибоко позападали і часом блищать, наче в гарячці, а часом стають тьмяні й каламутні, як у мерців. Замість лиця - ями, мов печери в скелях. До того ж де-не-де шкіра почорніла і ятриться, бо щодня приморожується. Іноді жінка вранці каже: «Я не можу підвестись. Несила ворухнутися. Краще вже померти!» Тоді чоловік стає коло неї й каже: «Вставай, ми їдемо далі». І вони рушають. А часом чоловік не може підвестись, і тоді жінка каже: «Вставай, ми їдемо далі». І знову те само: ми їдемо все далі й далі.

Інколи на факторіях чоловік та жінка одержують листи. Я не знаю, що в тих листах. Але вони женуть якимось слідом, листи для них правлять за слід. Одного разу листа приносить індіянин. Я балакаю з ним віч-на-віч. Він каже, що листа дав йому якийсь сліпий на одне око чоловік і що той чоловік мандрує вниз Юконом. Оце й усе. Однак я вже знаю, що вовченята женуться його слідом.

Настає лютий. Ми здолали півтори тисячі миль. Ми вже близько Берінгового моря. Там шторми й хурделиці. Їхати дуже важко. Добуваємося до Анвіка. Я не бачив, але певен, що в Анвіку вони одержують листа, бо дуже хвилюються й підганяють: «Швидше! Гайда далі!»

Я кажу, що треба купити харчів. А вони відповідають, що їм треба їхати впорожні і якомога швидше. Харчів, мовляв, можна добути в хатині Чарлі Маккіна. Тепер я вже знаю, що вони правують на Велику стежку, бо Чарлі Маккін живе при ній, коло Чорної Скелі.

Перед тим, як вирушити, я перемовляюся зо дві хвилини з панотцем в Анвіку. Так, справді є такий сліпий на одне око чоловік, він проїздив тут і чомусь дуже квапився. Отже, тепер я напевне знаю, що вони шукають одноокого чоловіка. Ми покидаємо Анвік з малим запасом харчу і їдемо впорожні швидко, бо ще купили трійко свіжих собак. Їдемо добрим гоном. Чоловік та жінка наче сказилися. Ми вирушаємо ще раніше, та ще пізніше стаємо на ніч. Часом я обертаюся поглянути, чи не вмерли вони, ті двоє вовченят,- та вони опираються смерті. І женуться далі й далі. Коли їх опадає сухий кашель, вони притискають руки до живота і без кінця бухикають, скоцюрбившись на снігу. Не можуть ані йти, ані говорити. І так кашляють із десять хвилин чи з півгодини, аж тоді підводяться. На обличчі їм замерзають сльози, але від свого вони не відступаються і в одно кваплять: «Гайда далі!»

Навіть я, Ситка Чарлі, дуже знемігся і починаю думати, що сімсот п’ятдесят доларів - не дуже й багато за таку роботу. Завертаємо на Велику стежку. Вовченята нюшать свіжий слід. І в одно підганяють: «Швидше!» Чути лише: «Швидше!»

Собакам доводиться тяжко. У нас мало харчу; ми не можемо їх добре годувати, і вони охляли. А працюють вони тяжко. Жінка їх жаліє, і часто, дивлячись на них, аж плаче. Але нечиста сила, що сидить у ній, не дозволяє їй спинитись і дати собакам спочинок.

Нарешті ми наздоганяємо одноокого чоловіка. Він лежить на снігу при дорозі. У нього зламана нога. Через ногу він не міг влаштувати собі доброго захистку і вже три дні лежить на вкривалах, підтримуючи сяке-таке багаття. Коли ми його знайшли, він саме лаявся. Лаявся, як диявол. Ніколи ще я не чув, щоб хто так лаявся. Однак я був задоволений. Вони знайшли те, чого шукали, і тепер ми спочинемо. Але жінка каже: «Рушаймо далі! Швидше!»

Дивно мені. А одноокий чоловік каже: «На мене не зважайте. Лишіть тільки своїх харчів. Ви собі купите завтра в Маккіновій хатині. Пошлете його по мене, а самі їдьте далі».

Він інакший вовк, старий вовк, і так само одну має думку - далі! Отже, ми даємо йому свого харчу - його в нас лишилося небагато,- рубаємо дров на вогнище й рушаємо, забравши найдужчих його собак. Ми покинули одноокого чоловіка на снігу, і там на снігу він і помер, бо Маккін ніколи не прийшов по нього. Що то був за чоловік і чого він там опинився, я не знаю. Проте гадаю, що мої господарі багато йому платили, як і мені, аби він працював на них.

Того дня й тієї ночі ми не мали чого їсти. А другого дня їхали дуже швидко і геть знесиліли з голоду. Потім ми досягли Чорної Скелі, що бовваніла за п’ятсот футів від стежки. То було надвечір. Смеркало, і ми не могли знайти Маккінову хатину. Полягали голодні, а на ранок знову заходилися шукати. Її не було. Чудна річ! Адже всім відомо, що Маккін жив у хатині при Чорній Скелі. Ми були близько узбережжя, де віють сильні вітри й де багато снігу. Довкола вітер понамітав снігові кучугуриська. Я собі щось надумав і заходився розкопувати одну кучугуру, другу. Невдовзі я відкопую стіни, потім добуваюся до дверей. Входжу всередину. Маккін неживий. Помер, може, два тижні, а може, три. Захворів на щось і не міг вийти надвір. Вітер і сніг замели хатину. Він поїв усе, що мав, і помер. Я заглянув до комори, але харчів і там не знайшлося.

«Їдьмо далі»,- промовила жінка. Очі в неї були голодні, а руку вона притиснула до серця, наче в грудях їй щось боліло. І, стоячи, вона хиталася, мов деревина од вітру. «Авжеж, їдьмо далі»,- сказав і чоловік. Голос у нього глухий, наче крякання старого крука, а голод відібрав йому глузд. Очі стали мов жарини, і хитався він так, ніби от-от душа йому вилетить з тіла. Тепер і я промовив: «Їдьмо далі!» Бо тільки ця думка опала мою душу, вона мов батожила мене протягом тих півтори тисячі миль, пекла вогнем. Мабуть, я також з’їхав з глузду. До того ж не було іншої ради, лиш їхати далі, бо ми не мали харчів. І ми рушили далі, не думаючи про одноокого чоловіка, що лишився на снігу.

Велика стежка безлюдна. По два й по три місяці тудою ніхто не мандрує. Стежку замело снігом, і не видко було, щоб хто йшов нею в один бік чи в другий. Щодня віяв вітер і падав сніг, а ми щодня йшли, і шлунки наші точив голод, і тіло слабшало з кожним кроком. Потім жінка почала падати. А далі