Джек Лондон - Син сонця, Джек Лондон

Хоч який би я був п’яний, я мушу бути джентльменом. Джентльмен - це той, хто завжди чемний. Примітка: краще зовсім не напиватися.

Коли я граю з чоловіками в чоловічу гру, то мушу вестися як чоловік.

Добра лайка, вчасно і до місця вжита, буває корисна. Надмір лайки не справляє належного враження. Примітка: лайкою не можна змінити карти або напрямку вітру.

Людині не дозволено забувати, що вона людина. Такого дозволу і за десять тисяч фунтів не купиш».

Коли Гриф почав читати, Діконове обличчя побіліло спересердя. Потім воно стало поволі червоніти від шиї до чола, а під кінець читання вже було червоне як рак.

- Оце й усе,- сказав Гриф, згорнув папірця й кинув на середину столу.- Вам ще не перехотілося грати?

- Я заробив це,- сумно вимовив Дікон.- Я був осел. Містере Джі, не знаю, чи я виграю, чи програю, але хочу вже тепер перепросити вас. Може, це через віскі, не знаю, але я осел, грубіян і хам - одне слово, негідник.

Він простяг руку, й метис радо потис її.

- Слухайте, Грифе,- сказав він,- їй-бо, він гарний хлопець. Киньмо цю справу, вип’ємо ще по чарці, та й по всьому.

Гриф наче хотів щось заперечити, але Дікон випередив його.

- Ні, я на це не пристану. Я не такий, щоб тікати з півдороги. Як має бути Каро-Каро, хай буде. І годі про це.

- Справедливо,- сказав Гриф і взявся тахлювати карти.- Якщо в нього стає духу поїхати на Каро-Каро, там йому не зашкодить.

Гра була вперта й завзята. Тричі вони набирали однакове число очок і не могли вийти на «масті». Коли починали п’яту й останню роздачу, Діконові бракувало трьох очок, щоб скінчити, а Грифові чотирьох. Діконові тільки «масть» могла дати перемогу, і він грав на неї. Він уже не бурчав і не лаявся, а грав найкраще за цілий вечір. Випадково він скинув обидва чорні тузи й чирвового туза.

- Гадаю, ви можете назвати ті чотири карти, що в мене на руках? - обізвався він, коли в колоді вже нічого не лишилося.

Гриф кивнув.

- То назвіть.

- Виновий валет, винова двійка, чирвова трійка та дзвінковий туз,- відповів Гриф.

Ті, що стояли за спиною в Дікона, дивлячись на його карти, не подали ніякого знаку. А проте Гриф не помилився.

- Здається, ви граєте в казино краще за мене,- признався Дікон,- бо я можу назвати ваших тільки три: валет, туз і велике казино.

- Не вгадали. В колоді нема п’яти тузів. Ви скинули трьох, а четвертого маєте на руках.

- А й справді,- згодився Дікон.- Я таки скинув трьох. Але я виграю на масті. Більше мені нічого не треба.

- Я вам дам мале казино...- Гриф спинився, рахуючи.- І туза теж, а все-таки зберу масть і скінчу з великим казино. Грайте.

- От і не зібрали, і я виграв! - зрадів Дікон, коли розіграно всі карти.- Я виходжу з малим казино та чотирма тузами. Велике казино та винові карти дадуть вам тільки двадцять очок.

Гриф похитав головою.

- Боюся, що ви помиляєтесь.

- Ні,- рішуче заявив Дікон.- Я лічив у себе кожну карту. Це єдине, за що я певен. У мене двадцять шість, і у вас двадцять шість.

- Ану перелічіть,- попрохав Гриф.

Тремкими пальцями Дікон поволі став лічити свої карти. Вийшло двадцять п’ять. Він простяг руку через край столу, взяв Грифові правила, згорнув їх і поклав собі до кишені. Потім допив чарку й підвівся. Капітан Доновен глянув на годинника, позіхнув і теж підвівся.

- Ви йдете на шхуну, капітане? - запитав Дікон.

- Еге,- відповів той.- Коли надіслати по вас човна?

- Я поїду з вами зараз. А свої речі заберу з «Біллі», як проїжджатимем повз нього. Вранці я плавав на ньому до Бабо.

Дікон потиснув руки всім присутнім, і на прощання йому побажали щастя на Каро-Каро.

- А Том Батлер грає в карти? - запитав він Грифа.

- В солітера,- відказав той.

- То я навчу його грати в подвійного солітера.

Дікон повернувся до дверей, де на нього чекав капітан Доневен, і додав, зітхнувши:

- Мабуть, він теж обдере мене, коли грає так, як ви, панове острів’яни.

Це був острів Фіту-Айва - остання незалежна полінезійська твердиня в південних морях. До незалежності тієї спричинилися три обставини. По-перше й по-друге, те, що острів лежав далеко від морських шляхів і населяв його войовничий люд. Але ці дві обставини врешті не врятували б його, якби Японії, Франції, Великобританії, Німеччині та Сполученим Штатам не забажалося водночас забрати острів собі. Вони змагалися за нього, немов хлопчаки за знайдений мідяк, і ставали одне одному на перешкоді. Військові кораблі всіх п’яти держав товклися в невеличкій фіту-айвській гавані. Подейкували про війну, погрожували війною. За ранковим чаєм увесь світ читав у газетах цілі шпальти про Фіту-Айву. Як влучно висловився один матрос-янкі, всі держави поперли до того самого корита.

Тим-то й вийшло, що Фіту-Айва уник навіть об’єднаного протекторату, і його король Туліфау, або інакше Туї Туліфау, і далі творив високий суд і порахунок у палаці, який йому збудував з каліфорнійської секвойї один сіднейський торгівець. Туї Туліфау був король не тільки від голови до п’ят, а й король від першої миті свого життя. Володарюючи п’ятдесят вісім років і п’ять місяців, він мав віку п’ятдесят вісім років і три місяці. Тобто він володарював на п’ять мільйонів секунд довше, ніж жив: його короновано за два місяці до народження.

Він був справдешній король - чоловік величної статури, шість з половиною футів на зріст; хоч і не дуже гладкий, він важив триста двадцять фунтів. У цьому не було нічого надзвичайного для «високородних» полінезійців. Його дружина, королева Сепелі, була шість футів три дюйми на зріст і важила двісті шістдесят фунтів, а її брат Вільямі, що верховодив військом у ті дні, коли йому набридала посада прем’єр-міністра, був на дюйм вищий за неї та на