Джек Лондон - Син сонця, Джек Лондон

По ньому видно було, що він мав бажання кинути, але Гриф знову простяг йому колоду.

- Що? - вигукнув Дікон.- Ви хочете ще?

- Та я ще нічого не виграв,- вередливо промурмотів Гриф і взявся роздавати.- На п’ятсот, як і перше?

Мабуть, Діконові тенькнуло, що його поведінка ганебна, бо він відповів:

- Ні, граймо на тисячу. І слухайте: до тридцяти одного очка дуже довго тягнеться. Чому б нам не зіграти на двадцять одно? Чи, може, це занадто швидко для вас?

- Вийде гарненька коротка партійка,- згодився Гриф.

Грали знов на той самий лад. Дікон програв двічі, подвоїв ставку й знов поквитувався. Але Гриф був терплячий, хоч така штука траплялася кілька разів протягом години. Потім сталося те, на що він чекав: Дікон програв декілька разів підряд, подвоїв до чотирьох тисяч і програв, подвоїв до восьми тисяч і програв, а тоді запропонував подвоїти до шістнадцяти тисяч.

Гриф похитав головою:

- Ви ж самі знаєте, що не можете цього робити. У вас у компанії кредиту тільки на десять тисяч.

- Що ж, ви не дасте мені ризикнути? - хрипко запитав Дікон.- Хочете кинути гру, забравши моїх вісім тисяч?

Гриф усміхнувся, хитаючи головою.

- Це ж грабунок, просто грабунок! - кричав Дікон.- Забираєте мої гроші й не даєте мені відігратися?

- Ні, ви помиляєтесь. Я залюбки дам вам відігратися з тим, з чим ви можете. А ви маєте ще дві тисячі фунтів.

- Ну, то граймо на них,- підхопив Дікон.- Знімайте!

Було тихо, лише Дікон сердито викрикував і лаявся. Глядачі, не озиваючись, пили віскі й знову наливали чарки. Гриф не звертав ніякої уваги на партнерові спалахи, ввесь скупчившись на грі. Він грав дуже пильно, а карт у колоді п’ятдесят дві: треба було за ними стежити, і він стежив. Догравати лишилося ще з третину партії, коли він кинув свої карти на стіл.

- Я можу кінчати,- сказав він.- У мене двадцять сім.

- А як ви помилилися? - загрозливо мовив Дікон. Обличчя йому зблідло й скривилося.

- Тоді я програв. Лічіть.

Гриф передав йому свої взятки, і Дікон перерахував їх тремкими пальцями. Нарешті він одсунув стільця від столу й допив свою чарку. Тоді оглянув присутніх - на їхніх обличчях він не побачив співчуття до себе.

- Мабуть, першим таки пароплавом мені доведеться їхати до Сіднея,- сказав він, уперше за той день спокійно, не комизячись.

Опісля Гриф розповідав:

- Якби він почав скиглити або вчинив бешкет, я б не дав йому того останнього шансу. А що він мужньо проковтнув гіркі ліки, то я мусив його дати.

Дікон глянув на годинника, вдав, наче стомлено позіхає, і підвівся.

- Стривайте,- сказав Гриф.- Хочете ще спробувати?

Той гепнувся на стілець, хотів сказати щось, але не зміг, тільки облизнув сухі губи й кивнув головою.

- Капітан Доновен відпливає вдосвіта на «Гунзі» до Каро-Каро,- почав Гриф, ніби зовсім не до речі.- Каро-Каро - це піщане кільце серед океану, на якому росте кілька тисяч кокосових пальм. Росте й панданус, але солодка картопля й таро не вдається. Живе там душ вісімсот тубільців, є король та два прем’єр-міністри,- тільки ці троє й мають сяку-таку одежину. Це богом забута діра; раз на рік я надсилаю туди шхуну з Гобото. Питна вода там солонувата, але старий Том Батлер п’є її вже років дванадцять, і нічого. Він там єдиний білий чоловік, і в нього є човен та команда з п’ятьох санта-круських хлопців, які б утекли або вбили його, якби змога. Тим-то вони й там. Звідти-бо не втечеш. Йому завжди постачають найгірших хлопців з плантацій. Місіонерів там нема. Двох тубільних учителів-самоанців забито палицями, коли вони висадилися на берег декілька років тому.

Певна річ, вам цікаво, до чого це все. Але майте терпець. Я вже казав, що капітан Доновен завтра вдосвіта відпливає в щорічну мандрівку до Каро-Каро. Том Батлер старий і стає зовсім безпорадний. Я хотів був вирядити його до Австралії, але він каже, що хоче дожити віку на Каро-Каро. Мабуть, він таки й помре цього року. Старий дивак, та й годі! Отож настав час надіслати туди якогось білого чоловіка, щоб звільнити Батлера від праці. Цікаво, чи сподобалася б вам така служба? Вам довелося б там перебути два роки.

Стривайте! Я ще не скінчив. За цей вечір ви не раз казали, що треба ризикувати. Програвати те, чого ви своїм потом не заробили,- то ще не ризик. Ті гроші, що ви мені програли, вам дісталися від свого батька або якогось іншого родича, що заробляв їх у поті лиця. Але попрацювати два роки агентом на Каро-Каро - це вже не абищо. Ставлю ті десять тисяч, що у вас виграв, проти двох років вашої праці. Виграєте - гроші ваші. Програєте - стаєте до мене на роботу і завтра вдосвіта їдете на Каро-Каро. Оце вже справді називається ризикувати. Граємо?

Дікон не міг вимовити ані слова. Горлянку йому здушило, і він лише кивнув головою, простягаючи руку до карт.

- Ще одне,- сказав Гриф.- Я можу навіть зробити краще. Якщо ви програєте, два роки вашого життя належать мені - звичайно, без жодної платні. А все ж я платитиму вам. Якщо добре працюватимете, якщо додержуватимете всіх приписів і правил, я вам платитиму ці два роки по п’ять тисяч фунтів річно. Гроші будуть покладені в депозит компанії, і вам їх виплатять з відсотками, коли мине термін. Згодні?

- Навіть більше, ніж згоден,- ледве вимовив Дікон.- Але вам самому так не вигідно. Агент отримує всього лиш десять-п'ятнадцять фунтів на місяць.

- Уважайте, що я теж хочу ризикувати,- сказав Гриф, наче про щось не варте уваги.- Перед тим, як почнемо, я запишу деякі з тих правил. Ви їх маєте проказувати вголос щоранку впродовж двох років - якщо, звісно, програєте. Це буде вам на користь. Я певен, що коли ви їх прокажете на Каро-Каро сімсот тридцять ранків, то вони на віки вічні засядуть вам у пам’яті. Позичте мені перо, Маку. Я зараз...

Декілька хвилин Гриф ретельно й швидко писав, потім уголос прочитав написане:

«Я мушу завжди пам’ятати, що кожна людина не гірша від іншої,