Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

життям, та й взагалі життям воїна і батира, який сам відповідає за себе і не повинен

нічого боятися на своєму шляху.

Все це було зрозумілим Айдарові з дитинства, і він дивувався власному

настроєві, виразному небажанню лишати оросута самого серед степу, відчуттю досади, коли оросут відмовився з ним їхати і вони роз'їхалися, і

найбільше тому, що змусило його повернути раптом коня і чимдуж скакати

навздогін оросутові, що, за всіма ознаками, не мало під собою ніякої

причини. Лише з оцим креса-

лом... Але ж і сам Айдар знав, що то лише зачіпка, яку він вигадав, коли вже

пришпорював коня навздогін оросутові, куди гнала його досі незнана йому

сила, міцніша за всі усталені закони, родові звичні, виховання, порядок.

Він мусив так вчинити, це був він, Айдар. Може, шлях так звелів йому, може, сонце і небо, може, вітер, а може, безмежжя степу. Тільки він мусив

негайно повернутися до оросута і перебути з ним ще деякий час — день а

чи два, це він напевне вирішив для себе, псе ще десь шукаючи слів, якими

він зустріне оросута, коли наздожене його, чимдалі більше хвилюючись, відчуваючи неспокій і непевність на цій дурній довгій дорозі, яка зненацька

розділила їхні напрямки, він вилетів з горба у видолинок і втрапив очима на

далекий ще бій оросута з вісьмома вершниками, і тепер вже ніяка сила не

могла зупинити його.

Після дня, розпеченого кров'ю і сонцем, вечірня прохолода здавалася

насолодою спраглого, що дістався врешті до води. Тоді Айдар знайшов у

собі снагу зібратися, скласти усе, що вважав за потрібне, докупи і висадити

непритомного Данила на коня, потім прив'язати його до себе ременем і

нарешті спрямувати коня у належному напрямку.

Серед ночі, однак, вже виразно вчувався холод, кінь ступав поволі, і

важке тіло Данила гріло і тисло водночас на кипчака, що мав утримувати

всю вагу товариша, спираючись підборіддям на його плече, аби бачити

дорогу попереду. Від постійної напруги втома в Айдара вже відчувалась

неабияка, чимдалі більше відчував він і біль в нозі, раптом занила рука, яка

теж була добряче обдерта, муляло сідло, на якому удвох було невигідно

сидіти, тиснув непритомний Данило, а кінь чвалав повагом, ніби й сам

розуміючи, що слід берегти сили, допоки дістануться вони місця, де може їх

чекати вода і спочинок.

Холодна ніч тисла ззаду на плечі, й у втомі Айдар несамохіть горнувся

до розпашілого від жару Данила, відчуваючи дивну впевненість, що все

буде гаразд, тільки б вдалося довезти Данила до степового аулу.

— Айналайн! — шепотів він. — Будь здоровий, оросуте, аби тільки ти

був здоровий, аби тільки ти був здоровий, аби тільки минулося! Айналайн!

Маленький такий дурний оросут, утрапив під стрілу...

Він шепотів щось про себе ще і ще, ніби словами своїми підтримуючи

життя і сили Данила, ніби намагаючись відігнати злих духів, як бакси, що

замовляннями своїми виганяв з нього хворобу і біль, надихав силою.

Йому не спадало на гадку, що таких слів він давно нікому не говорив, може, й взагалі нікому, а те, що він шепотів Данилові, :іараз міг шептати

лише найближчому з братів, такої близькості він, син рабині, не мав ні з ким

із них, хіба що матері він міг би таке шепотіти, а таки й казав, коли вона

хворіла, коли він змушений був доглядати її, коли...

Так, так, ось воно! Коли що?

Коли вона довідалась, коли з жахом дивилась на нього, ще підлітка, який

переступив такий закон, за що, коли б дізналися, карали би смертю, який

посмів на батька, на все...

Як вона довідалась?

Здогадалася, коли він почав пропадати ночами, посилаючись, що йде

полювати, нічого, однак, не приносячи додому, що аж ніяк не було на нього

схоже, коли прилазив у материну юрту раненько-вранці, думаючи, що вона

давно заснула. Так і було попервах, аж поки не втратив Айдар обережність, як воно буває з кожним, осмілів, забув, що чинить, забув, що навіть поночі

кожна юрта може мати своє око, і щастя його, що саме мати помітила, як він

удосвіта вислизнув із юрти Шолпан, молодшої токал Багенбая, його батька, і жахнулась, і пішла десь у степ виплакатись, а коли прийшла, то син уже

спав мертвим сном, забувши про все на світі, навіть не помітивши, що

матері немає на її звичному ложі...

І тоді вранці, коли він прокинувся і хотів було вдатися до якоїсь

домашньої роботи, вона сказала йому. Вона сказала йому все, що думала, і

вдарила його по щоці, так ударила, що аж сльози покотились йому, юному

воїнові, з очей. Але не посмів він зірватися на гнів, бо вже зрозумів усе, не

посмів вибухнути, ощиритися, заперечити, бо над усе любив матір, саме її

любив над усе й над усіх, хоч як не пишався батьком, як не любив його, але

завжди тисло на нього усвідомлення того, що він син рабині. І при всій увазі

батька до нього він, Айдар, ніколи не буде його спадкоємцем, ніколи не

матиме права, яке мають усі його брати від інших батькових