Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

— Ви просто Вольф Месінг.

— А хто він?

— Провидець і читач думок.

— Усі ми — провидці. Тільки одні бачать лише себе, хай би куди дивилися.

— Я хочу поговорити про Травку.

— Перед від’їздом бачила. Вона собак годувала.

Тільки схудла. Ти виїхала з нашого будинку, вона сумує. Як Шериф. Хіба що капців не ховає.

— Ми надумали перевезти її ближче до нас.

Пішла я до неї…

Травіата Голуб, подруга дитинства Зірки Симчич, її підопічна, лежала на канапі зодягнена, на Зірку не реаґувала, дихала важко. Скуйовджена нечесана голова, абиякий розхристаний одяг.

— Травко!

Реакції немає, очі під лобом, з горла — хрипіння.

Зірка намацала пульс, уривчастий, аритмічний.

— Лі-і-ка! — прохрипіла Травка.

На Зірку війнуло перегаром.

— Лежи, я лікаря покличу.

— Лі-і-іка…

Зірка натицяла номер.

— Це я. Так, у Травки. Знайди негайно лікаря…

Ні, «швидку» не можна. Її знову закриють у дурку. Алкогольне отруєння…

Зірка роззирнулася. З кількаденного прибирання не залишилося й сліду, смітник смітником.

Пляшки немає, склянки теж. Недоїдки, шмаття, нерозлучна цератова торба, обліплена значками.

Зірка спробувала перевернути Травіату на бік, аби та не захлинулася. Важко перекотилося канапою тіло, з-під нього впала на підлогу пляшка з залишками горілки. Вочевидь Травка пила лежачи, пила до нестями, поки знепритомніла.

— Знайшла пляшку.

— Нічого не чіпай, я зараз, — відповів Командо.

Привезений Командо лікар хутко промив Травці шлунок, одну за одною поставив крапельниці, почекав.

— Не давали б їй пити, — докорив. — Ще раз не витримає.

— Сама не могла купити горілки, — розмірковувала Зірка, коли залишилися наодинці. — Далеко вона не ходить. У нашому магазині їй не продадуть, я домовилася і з директрисою, і з продавщицями… Її ніхто не провідує, їжу я сама готую, продукти завозимо…

Командо поклав пляшку до пластикового кулька.

— Хтось з сусідів?

— Не може бути й мови.

— Лі-і-іка, — пробурмотіла Травка.

— Що вона сказала? — скинувся Командо.

— Мене покликала.

— А хіба вона тебе так зве? — Командо затнувся.

Усе навертало пойняти віри в матеріалізацію духів. Спотворене жахом обличчя неживої баби Наді… Дивний для її оселі предмет, підібраний на підлозі, напівжива Травка, її вигук… Здається, саме так — Л-і-і-іка — Травіата зазвичай називала єдину людину. Лідку Олійник.

— Дивись.

Зірка тримала течку з документами на квартиру Травки.

— Вона порожня. Я минулого разу її бачила.

Не розгортала паперів, але бачила.

Течка обвисла в її руках, замітаючи підлогу китичками поворозок. Документів не було.

— Припустімо, зловмисник… — Командо дістав пачку з цигарками.

— Якого Травка знала, бо відчинила двері.

— Вкрав папери. Навіщо вони йому? Навіть якщо силував сп’янілу Травіату щось підписати щодо квартири, угода нечинна, бо Травка недієздатна. А ти, її опікунка, нічого не знаєш…

— Не знаю… Два роки тому Лідка Олійник так само підпоїла Травку й змусила підписати генеральне доручення на продаж квартири… А зараз усе не має значення, бо Лідка… вже нікого не одурить.

— Травці не можна тут залишатися.

— Розумію, — сказала на кухні Маріванна. — Розумію.

Шериф розлігся під столом і вмостив довбешку старій на ноги.

— Тобі скоро народжувати. Дитина забере всі сили й увагу… А їй треба догляд… То як, Шеро, візьмемо до себе Травіату? Вона собак любить.

— Вона адекватна, повірте мені. Може працювати, знає хатню роботу, залюбки її виконує, під контролем, звичайно. Сама одна вона здичавіє.

Коли малий трохи підросте, я обов’язково заберу її до себе, — захвилювалася Зірка. — Ми зараз з’ясуємо, що з її квартирою. Упорядкую документи, відремонтую, пустимо пожильців. Вам на життя. Та й ми допомагатимемо… — Єдина умова… Що Травіата живе в мене, не мусить знати жодна душа. Гулятиме вночі і на балконі. Оборонятися ми з нею зможемо лише Шериними зубами…

— Не лякайте мене.

— Не знаю, не знаю… Життя покаже. Шкода, я через цю Англію маю прогалину у спостереженнях. Погомоню з сусідками: хто приходив, до кого, коли. Ти була у Травіати…

— У вівторок.

— Переїжджатиме вночі, потай. Сусідам скажеш, що здала її в інтернат. Із документами не барись.

* * *

«Що може бути видовищнішим, ніж рухливі, пишні й скоординовані дві армії! Сурми, сопілки, гобої, тулумбаси, гармати створювали музику настільки гармонійну, що такої не буває і в пеклі.

Гармати поклали спершу якихось шість тисяч люду зобабіч; тоді перестрілка з рушниць позбавила найкращий зі світів дев’яти чи десяти тисяч ледарів, що ганьбили його поверхню. Багнет також був достатнім призвідцем смерті кількох тисяч душ. Загальна кількість сягала тридцяти тисяч».

На цих рядках Зірка зупинилася минулого разу.

«О, тиха пристане робочого стола…». Зірка тужила за роботою, за своїм комп’ютером, за гіпсовим Вольтером на полиці. Філософ теж не приховав задоволення знову бачити Зірку.

«Я завжди думав, мадам Командо, що жінка — це людська істота, яка лише вбирається, теревенить і роздягається. Ви своїм правдивим подвижництвом щодо перекладу мого тексту змусили мене змінити думку. Єдина втіха мого вічно живого існування, на противагу просто живому: можу говорити вам, що завгодно, не боячися звинувачень у залицянні до шлюбної жінки. Згадав ще один із своїх безсмертних афоризмів — «потребує доказів добрість, краса