Ігор Михайлович Бондаренко - Жовте коло

перехожих. Вражала своєю красою і площа, вимощена великим плоским камінням, яке за сотні літ було відшліфоване підошвами до блиску. Лабіринт вузьких вуличок, кам'яних сходинок, терас, що підступали до самого моря, надавав цьому маленькому містечку надзвичайної своєрідності. Зараз, згадуючи про той час, він міг сказати: так, це був чудовий місяць…

— Мак! Принеси мені, будь ласка, гребінця, — гукнула Інгрід із ванної.

* * *

…Фак підвіз Інгрід до «Парамона», а потім поїхав у редакцію. По дорозі він відчув — щось негаразд із карбюратором. На щастя, майстерня по ремонту «фольксвагенів» була недалеко.

Факову машину ремонтував уже немолодий балакучий німець. Його баварська вимова дратувала Максиміліана. Раніше він якось не звертав уваги на те, що в його країні стільки німців. Правда, вони поки що не носили військову форму. «Ти старієш і стаєш нестерпним», — подумав він. Поки баварець займався машиною, Фак присів на лавочці біля конторки, де були розкладені рекламні проспекти фірми «Фольксваген». Він розгорнув рекламний проспект, упорядники якого сповіщали, що кожний може легко навчитися водити «фольксваген».

«Новий «фольксваген» має місткий багажник, його трансмісія надійна і не потребує ніякого догляду…»

Фак закрив проспект. «Усе найкраще — це в нас! Якщо ви не знаєте, чого хочете, заходьте, у нас це є», — чомусь згадав він цей рекламний заклик на «Дрюксторі» — американському магазині.

«Найкраща націонал-демократична партія — це в нас».

Він трохи не сказав про це німцю, хоча чудово розумів, що цей роботяга не має, напевно, ніякого відношення до тих німців, які в тридцять сьомому захопили його країну.

Фак пішов випити кока-коли. Молоденька блондинка в білосніжному фартушку подала йому запітнілу холодну пляшку і рекламний проспект нової моделі «фольксвагена». Максиміліан насипав їй цілу жменю шилінгів. «Моє ластовеня, які в тебе ніжні ручки».

— Шен данк, — проспівала блондинка у відповідь.

«Ця теж німкеня», — відзначив Максиміліан і мимоволі посміхнувся.

У редакції секретарка Елізабет сказала, що шефа не буде, він хворий.

— Які новини, Бет?

— Ніяких. Де це ви стільки пропадаєте, Мак? Нове захоплення?

— Майже так. Бет! Скажіть редактору, що я приїду за кілька днів. А до вас у мене є одне прохання.

Це рішення спало йому на думку тільки ось тепер. Чомусь згадались слова Інгрід: «Я дуже боюсь за тебе!» А зараз, коли він побачив Бет, подумав, що саме їй можна залишити другий примірник свого рукопису. Так… На всякий випадок.

Він знав, що Бет ще зовсім дівчиною потрапила в Маутхаузен разом із матір'ю і що мати загинула там. Але він не знав, що вони переховували російського льотчика і саме за це потрапили в табір, що в таборі, в жіночих бараках, маленька Елізабет надивилась такого, що вплинуло на її психіку. Коли стала дорослою, вона тікала від чоловіків. А коли все-таки закохалась — перед самим весіллям дізналась, що її наречений колишній есесівець… Так вона і залишилась старою дівою.

Бет була саме тією людиною, котрій можна було довіритись, якщо йшлося про боротьбу з фашизмом.

І він сказав їй про це.

— Можете бути спокійні, Максиміліане. Я все зроблю, — пообіцяла Елізабет і глянула так на нього, наче він подарував їй перед цим букет квітів. — Рукопис я заховаю надійно, але насамперед передрукую хоча б у трьох примірниках на машинці і знайду для них кілька надійних схованок…

— Спасибі, Бет… — Фак уже взявся за ручку дверей, але потім повернувся і сказав: — Слухайте, Бет… Якщо так станеться… Ну, мало чого… Одне слово, коли щось трапиться зі мною, вчиніть із цим рукописом так, як вважатимете за потрібне. Але пам'ятайте, що я дуже хочу, щоб він побачив світ.

— Гаразд, Максиміліане. Я все зроблю. Але ви не думайте про це. Зараз вони не такі сильні, як тоді… Повертайтесь швидше.

— Я повернусь, Бет.

— До побачення.

* * *

Максиміліан поселився в Цель-ам-Зее, в маленькому пансіонаті фрау Герди.

Дерев'яний будинок з великою верандою, який вона здавала заїжджим, височів на пригорку. Звідси добре було видно озеро і будинок Розенкранца. Не боячись бути поміченим, Максиміліан міг годинами сидіти тут і спостерігати за цим будинком.

Колишній гауляйтер вів відлюдькувате життя: ніхто до нього не приїжджав, і сам він рідко виходив із дому.

Якось Фак зіткнувся з Розенкранцом віч-на-віч у ресторанчику на березі озера. Гауляйтер, звичайно, помітив Максиміліана, але вдав, ніби не впізнав його. Він побалакав про щось із барменом і пішов.

Фак любив посидіти там увечері. Звичка бувати в «Парамоні», звичка не лишатися вечорами наодинці гнала його на люди.

Ресторанчик був зовсім не схожий на розкішний «Парамон»: півтора десятка столиків на відкритому майданчику, який ввечері освітлювався старовинними ліхтарями на тоненьких стовпцях. Декілька таких ліхтарів із кольоровими скельцями були закріплені прямо на парапеті.

Фак обрав собі столик біля самої води.

Він мав задоволення з того, що спостерігав за відвідувачами і вгадував: що це за пара? А куди поспішає ця молода особа, що приїхала на новенькому «опелі»? І що сталося в того чоловіка, який п'є чарку за чаркою, п'є невміло, видно, старається заглушити якесь горе…

Так минуло декілька днів. Час тягнувся поволі, і Максиміліан почав нудьгувати. Він дав телеграму Інгрід: «Приїжджай хоча б на неділю». І вона негайно примчалась. Зустрічаючи її, він зрозумів, що дуже скучив, і подумав: «Одружуйся, Інгрід буде прекрасною дружиною».

Розділ чотирнадцятий

Востаннє Клінген бачив Розенкранца в липні 1945 року в Швейцарії. Тоді це був ще моложавий елегантний чоловік у модному костюмі. Нині перед ним був дід: підпухлі очі, глибокі зморшки біля вуст, сиве рідке волосся…

Вони сиділи в просторій вітальні біля штучного каміна, червонуваті відблиски якого