Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

дещо незручна, але якщо вам це допоможе, то подумайте, що ви няні й читаєте малюкові книжку перед сном. Він уже майже, майже засинає, а ви продовжуєте читати, щоб переконатися, що дитя справді заснуло. Зрозуміло?

Дівчата кивнули головами.

— Двадцяти хвилин буде достатньо. Читання вголос досить виснажливе. Якщо втомитеся за якісь чверть години, зупиніться. І пам’ятайте головне: будь-якої хвилини, нічого не пояснюючи, можете відмовитися. Я вас зрозумію. Магда лежить у тій кімнаті, — показала вона кудись углиб коридору. — Ми намагаємося не шуміти. Стараємося, щоб її день був передбачуваним, упорядкованим, тому я хотіла би, щоб ви сказали, у які дні й приблизно о котрій можете приходити читати, бо в нас є й інші реабілітаційні методи, і мені треба все це узгодити, — Аліція говорила так, наче йшлося про якусь дитину, з якою треба посидіти раз чи два ввечері.

Дівчата зніяковіло мовчали. Жінка глянула на них і усміхнулася.

— Є якісь питання?

Питань поки не було.

— Нічого. Усе ще попереду, мабуть, ви ще просто не знаєте, про що можете запитати. Ходімо тепер туди, я познайомлю вас із Магдою, і може, хтось із вас нині почне?

Агата підняла руку, як на уроці.

— Так, Агато?

— Я б хотіла… — ледь чутно мовила Агата крізь стиснене горло.

— Ти добре почуваєшся?

— Усе гаразд, я лише…

— Я забула дещо важливе, — згадала раптом Магдина мама. — Навіть, якщо це порушить наш графік, будь ласка, якщо захворієте, прошу не приходити. Магда зараз дуже схильна до інфекцій. І це для неї велика небезпека.

— Вона здорова, — вихопилося у Клаудії. — Але… Я не знаю… Сказати? — вона запитально глянула на Агату.

Від Агатиного обличчя наче відринула кров і сили. Вона сиділа зіщулена на дивані, а її погляд благав про допомогу.

— Ой леле, яка ж я негостинна! — жінка легенько ляснула себе долонею в чоло. — Хочете соку?

Дівчата кивнули. За мить вони вже посьорбували апельсиновий сік із високих склянок. Агаті не хотілося пити, але вона вчепилася в склянку, мов у рятівне коло. Її долоні стиснули холодне скло й принаймні було непомітно, як вони дрижать. Лише дзенькіт зубів об краї склянки свідчив про її хвилювання. Але жінка викликала в неї таку довіру, що дівчина вирішила розповісти їй про свої сни, хай там що Аліція собі подумає.

— Ти дуже вразлива людина, — сказала пані Аліція, коли Агата завершила свою розповідь. — І знаєш, що? Гадаю, твої сни говорять про майбутнє. У нас вийде. Тобто в нас і у вас! — вона лагідно всміхнулася. — Я в це вірю. Твої сни дуже важливі. Неймовірно, але вони подарували мені надію. Так! Я мала рацію! Магда на вас чекає. Тож ходімо до неї!

Дівчата поставили склянки й попрямували за жінкою.

Це була та сама кімната! Точнісінько та, у вікна якої Агата вдивлялася ще вчора ввечері. Та, де цілісіньку ніч горіла на підвіконні маленька соляна лампа. Стіни були пофарбовані в салатовий колір, усе нагадувало кімнати з американських серіалів про медиків. Спеціальне високе лікарняне ліжко покривала салатова постіль. Крім того, тут було чимало речей, призначення яких здавалося геть незрозумілим. На стінах висіло кілька Магдиних фотографій, зроблених ще до нещасного випадку: як вона біжить пляжем, їде верхи, ховає обличчя за букетом соняхів. Агата довго придивлялася до фотографій. Погляд Магди на жодній із них не був порожнім. Вона посміхалася до об’єктиву, а її очі випромінювали щастя.

Зараз біля неї були хіба що кілька м’яких іграшок, які лежали в ногах ліжка й на кріслі поруч.

— Донечко, у нас гості, — сказала мати, звертаючись до Магди. — Це Агата, це — Клаудія, а це — Зося.

Явно схвильовані дівчата пробурмотіли: «Привіт!». Вийшло занадто тихо й невпевнено. Пані Аліція глянула на Агату.

— Усе гаразд?

— Так.

— Це вона?

Запала тиша. Агата кивнула головою.

— Хочеш залишитися?

Агата знову кивнула. Не мала сили щось відповісти.

— Але як ти читатимеш, якщо слова видушити не можеш? — пирхнула Клаудія.

— Може, тебе замінити? — запропонувала Зося.

Агата заперечно похитала головою. Зося простягнула їй книжку, яку досі тримала в руках.

— Чесно кажучи, я не впевнена… — мовила вона, немовби вибачаючись. — Не знаю… Це просто казка. Звичайна дитяча казка. Не знаю, чи їй сподобається…

— Гадаю, що так. Не хвилюйся! — відповіла Магдина мама, і Зося заспокоїлася.

Подала книжку пані Аліції. Жінка ковзнула поглядом по першій сторінці.

— Бачу, що дехто цю книжку дуже любив, — посміхнулася вона, зауваживши відсутність палітурки.

— Це я. Пробачте, що вона така пошарпана.

— У книжках важливий передусім зміст, правда? Гарна, блискуча обкладинка — це далеко не найважливіше.

— Я навіть назви не пам’ятаю.

Жінка повернула книжку Агаті й легенько підштовхнула Зосю й Клаудію до дверей.

— Почекаємо у вітальні. Якщо захочеш припинити читання, просто вийди.

Агата кивнула головою. Дівчата з пані Аліцією вийшли. Вона залишилася з Магдою наодинці й глянула на обличчя сплячої. Це було те саме обличчя, яке вона стільки разів бачила уві сні. Може, трохи більш змарніле, зблідле, але це без сумніву обличчя білявки з її сновидінь. Дівчина мала таке саме пряме світле волосся, яке тепер підстригли. Очі із заплющеними повіками не лякали Агату. Здавалося, наче Магда щойно заснула.

Агата помовчала, а тоді озвалася, щосили намагаючись панувати над своїм голосом:

— Привіт, мене звуть Агата, — вона говорила те, що запланувала собі вчора перед сном. — Не знаю, як сталося, що я опинилася тут. Бо ж напевне не через цю банку з-під пива. Я тобі почитаю. Якщо тобі не сподобається, просто скажи. А й справді, ти ж не можеш… Ну, тоді подай якийсь знак. Я знаю, що в