Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

що програла. Важко зітхнувши, вона сідає на ліжку й ще раз ковзає поглядом по корінцях книжок. Корінці високі й низькі, звичайні й круглені, старі й нові…

І раптом у самому кутку найнижчої полиці вона бачить одну-єдину книжку без палітурки. Ця книжка стояла там завжди. Зося не пригадує, щоб вона бачила її новою. Але пам’ятає, що коли сама хворіла, то завжди прохала того, хто її доглядав: маму, бабусю чи медсестру з лікарні (найчастіше батьки платили за додаткові послуги медсестрам з лікарні, де працювали самі), щоб їй читали цю книжку. Трохи дивно, бо головний герой постійно її дратував. Його звали Петрусь, і Зося дотепер обережно ставилася до людей з таким ім’ям. Вони здавалися їй егоїстичними й пихатими.

Рішучим рухом, який свідчив про те, що вибір було здійснено, Зося простягає руку до книжки, кладе її до рюкзака й заспокоюється. Якщо дівчатам не сподобається, нехай знайдуть собі іншу.

Надходить північ. Над Анином глупа ніч. Завтра після уроків вони підуть до Магди. Агата продовжує стояти біля вікна. Їй здається, що станеться щось дуже важливе, проте що й коли — цього вона не знає. Уночі їй ніяк не вдається заснути. Їй трохи лячно своїх снів, та водночас цікаво.

От завтра й настало. Чверть на першу ночі. Цього дня станеться так багато, а разом з тим — нічого. Почнеться щось важливе, хоча, власне, нічого не почнеться. Закінчиться те, що зветься нічим, і ніхто не дізнається про якісь зміни.

«Я це я, і я — це ти, я дівчина, до якої ти приходиш в її снах, та, яку ти обрала. А може, це я обрала тебе?» — думає Агата.

Стільки запитань і жодної відповіді.

— Гаразд, то ви йдіть нині, а я… — ще перед першим уроком почала було Клаудія, проте її спроба виявилася невдалою.

— Ти чого? Ухиляєшся?! — приперла її до стіни Агата. — Мови немає, йдемо всі разом. Познайомимося з людьми, про все розпитаємо й домовимося.

— Звичайно, Агата має рацію. Так буде найкраще, — підтримала її Зоська.

— Книжку принесла? — поцікавилася Агата.

— Так, але не знаю…

— Неважливо. Ідемо після уроків. Разом!

Вона судомно вхопилася за це слово «разом». Боялася, що дівчата віддадуть їй книжку, і доведеться залишитися сам на сам з усім тим, що так її лякало. У цю мить навіть Клаудія була для неї подругою. Підуть разом, підтримають одна одну. Кожен наступний день буде легшим, залишилося пережити сьогоднішній.

Уроки, як ніколи досі, закінчувалися відразу потому, як учитель перевіряв присутність. Дивно. Велика перерва, а тоді шостий урок.

Зі школи дівчата вийшли мовчки. Жодна не хотіла зізнатися в тому, що боїться цієї ситуації. Жодна не могла поділитися своїми побоюваннями. Вони не були подружками, ніколи одна одній не звірялися. Розмова й сварка в пансіоні не рахуються. Щоб довіряти одна одній потрібно дещо більше, набагато більше. Потрібна впевненість, віра в те, що цей хтось нас не викаже, не висміюватиме наші найпотаємніші думки. Треба його знати майже як самого себе, довіряти більше, ніж собі.

Хіба Агата може довіритися Клаудії? Нізащо! Такій людині вона б ніколи не повірила. Навіть не намагалася б. Швидше вже Зосьці. Зося інша, серйозна. Та з іншого боку, її проблеми мало цікавили Агату. Вона трохи зневажала її педантичність і постійну згідливість. Сама Агата була бунтівною, тому Зоська викликала в неї підозру. Від Зосиного конформізму її аж нудило. Вона не розуміла, що хтось може йти до такої самої мети іншими шляхами.

Та нині їхня мета була спільною. Чи вдасться її втілити, якщо вони такі різні? Дівчата йшли повільно, мовчки, зосередившись і опанувавши емоції. Нерішуче зупинилися біля хвіртки, не наважуючись подзвонити й перезираючись. Але двері дому відчинилися, і з них вийшла усміхнена жінка.

— Дівчатка зі школи? — запитала вона, відчиняючи хвіртку ключем. — Я Магдина мама, Аліція, — простягнула кожній руку, тричі повторивши своє ім’я. — Будь ласка, заходьте!

На перший погляд будинок був звичайнісіньким. Тепер, стоячи по той бік паркану, Агата не могла зрозуміти власного страху й усього, що вона собі науявляла. Зайшли досередини. Роззулися, Магдина мама дала їм капці. Дівчата помітили, що вони були нові й підписані їхніми іменами.

— Підходять? — запитала вона.

— Мої трохи завеликі, — сказала Клаудія.

— Мої саме добрі.

— Мої теж.

— Це Магдин розмір, — пояснила жінка. — У вас усіх тепер такі великі ноги, — зітхнула вона із незрозумілим жалем.

Допомогла їм зняти куртки й повела до вітальні. Кімната була просторою, але меблі дещо дивними. Тут стояли два письмові столи, на кожному ноутбук, книжки, якісь папери. Під стінами стелажі з книжками. Фотель і люстра. Лише невеликий телевізор і скромний диван у кутку свідчили, що це не бібліотека й не кабінет, а вітальня.

— Ми працюємо вдома, — мовила Аліція, вловивши здивування в очах дівчат. — Ми із чоловіком науковці. Будь ласка, сідайте. Я хотіла б подякувати вам за те, що ви погодилися мені допомогти. Ми намагаємося використовувати різні методи, — її усмішка вийшла трохи вимушеною. — Магда в комі вже два місяці. Її збила машина на переході. Оскільки ми нещодавно сюди переїхали, я не хотіла турбувати її колишніх однокласниць з іншого кінця міста. Зрештою, ви ж розумієте, як воно буває… — жінка відвела очі вбік. — Єдина наша мрія, аби Магда мала контакт із подругами її віку. Це такий метод реабілітації. Ми робимо все, щоб вона прокинулася. Переконані, що вона відчуває, розуміє й чує, що навколо неї відбувається. Але відповісти нам не може. Вона неначе зачинилася ізсередини. Ми не знаємо, та й ніхто не знає, що могло б її відчинити, ось чому змушені випробовувати різні способи. Отож Магда вам не відповість, принаймні поки що, не ворухнеться, хоча ми цього так прагнемо, не гляне на вас. Хочу, щоб ви сприйняли це як щось абсолютно звичайне. Я розумію, що це небуденна справа, може,