Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

тебе вийде. Можеш навідати мене уві сні. Сорі, це в мене зуби цокотять, я трохи нервую, але це минеться. Гаразд, почнемо. Без назви:

У покинутих людьми, зруйнованих будинках, у яких крізь дірки в дахах зазирають зорі й чиї вікна, давно позбавлені шибок, запрошують вітер, а сади, зарослі бур’янами, знеохочують перехожих, вирує таємне життя. Там знаходять прихисток висхлі, наче попіл, бажання, вражені надії, зневажені мрії, убиті в зародку думки, зболілі, принижені почуття…

Зупинилася, щоб перевести подих. Хотіла зволожити губи, але не було, чим. Ще раз пробігла очима текст.

— Сподіваюся, що тобі воно подобається? — звернулася до Магди. — Гаразд, поїхали далі:

Ховаються по закутках, утікають від здичавілих котів й тужно позирають на сповнені людського гомону оселі.

Брутально вигнані, виметені на вулицю, пожбурені на смітник, вони приховують власне страждання. Чекають, коли зможуть повернутися, або ж усихають на самоті.

— Якась ця казка чудна, — буркнула вона, та вже за мить продовжувала:

Іноді на них натрапить Квітникарка й укладе до букета з майорів чи незабудок. Притулившись до листя, вони тремтять стривожено, коли жінка стоїть із квітами, а байдужі покупці, минаючи її, не звертають на букет найменшої уваги. Граційно вигинаються й усміхаються, а тоді сумовито схиляють голівки. Розчаровані, небажані, повертаються вони до порожніх будинків, щоб з’юрмитися в куточку й тихенько поплакати від туги. Прикриті опалим листям, засинають і сниться їм вогонь у каміні, кімната хлопчика, де чутно музику, кухня, де вистигає духмяний яблучний пиріг із цинамоном.

Іноді у відчаї вибігають на вулицю й намагаються причепитися до людей. Їдуть зупинку чи й дві автобусом, гріючись у теплі їхнього подиху. Схожі на бездомних собак, які прагнуть любові, проте вони нікому не потрібні.

Зрештою висихають і, розпавшись на попіл, срібні порошинки, здіймаються до зірок.

Зупинилася й глянула на Магдине обличчя, ніби бажаючи щось із нього прочитати. Але не помітила, щоб здригнувся маленький, найменший м’яз.

— Тобі подобається? — і замовкла, очікуючи на відповідь. — Я знаю, ми могли би знайти щось класніше. Але ми з тобою не знайомі. Не знаємо, що ти любиш. Ти не схожа на любительку жахастиків, швидше нагадуєш нашу Зоську, яка радше язика собі відкусить, ніж скаже щось… ну, ти розумієш. Твоя мати класна, видно, що вона дуже хвилюється. Якось дивно, що тобі доводиться отак лежати, зате принаймні до школи не ходиш. Я трохи занудна, правда? Ми з тобою сусідки, я живу навпроти… Навіщо я тобі про це розповідаю, ти й сама знаєш. Цікаво, звідки? А це правда, що ти можеш…? Зоська стверджує, що дух вільний, і що ти могла тоді бути з нами. Ну, знаєш, під час тієї поїздки. А це значить, що… Зрештою, ти певне, добряче насміялася, коли Клаудія з Марціном… Якщо ти справді там була, бо може, і ні… Але ж ти знаєш, що я весь час хочу сказати? Чому я? Чому саме я?!

Через двадцять хвилин, бліда й виснажена, але спокійна Агата вийшла з Магдиної кімнати. Побачивши її, мати й дівчата урвали розмову й глянули вичікувально. Агата сіла на дивані, важко зітхнула і, вочевидь розчарована, прошепотіла:

— Нічого не вийшло.

Ніхто з них нікуди не поспішав. Замислені, із купою невисловлених питань, дівчата пішли до Агати додому. Повсідалися на килимі в її кімнаті й наввипередки намагалися розповісти про свої враження.

— Заспокойся, не переймайся! — втішала Агату Клаудія. — Ти не винна. Її мама нам усе пояснила.

— Результат ніколи не з’являється відразу, — мудрувала Зоська. — Ось чому нас аж троє. Це її вікно? Оте праворуч?

— Так.

— Ми теж хочемо щось зробити!

— Диви-но! — Агата повернулася до свого звичного стану й наїжачилася до Клаудії. — Ти теж хочеш щось зробити? А тобі не треба бігти до «Променаду» з Агнешкою? Або на якусь забаву?

— Не твоє діло!

— Скажи… — Зося не брала участі в їхній суперечці. Вона не могла відвести очей від вікна. — Як воно? Трохи лячно?

— Ні. Зовсім ні. Просто весь час чекаєш, що вона ворухнеться, щось скаже, кахикне, ну, не знаю… Це так дивно, бо вона не рухається, очі заплющені. Я весь час сподівалася, думала, що ці сни були не просто так… що може, я заради цього туди пішла… А тут нічого.

— Ні, це все не просто так! — Клаудія, яка не образилася на Агату, хотіла її якось втішити. — Просто це станеться не відразу. Треба почекати.

— Треба, щоб вона нам повірила, — сказала Зоська.

— Навіщо? — не зрозуміла Агата.

— Вона повинна нам довіритися, зрозуміти, що вона в безпеці.

— Що ти верзеш?! Вона в себе вдома! Як вона може почуватися в небезпеці?

— Так сказала її мама, — заступилася за Зоську Клаудія. — Ми для неї чужі.

— Ну, може… То хто піде завтра?

— Оскільки батьки підтримали ваш вибір, я замовила квитки до театру «Рома», як ви мене й просили, — повідомила вчителька, і класом розлігся задоволений гомін. — Тепер ти, Клаудіє, збери гроші й внеси їх на рахунок театру, номер знайдеш на інтернет-сторінці. Домовимося, що всі, хто хоче піти до «Роми», принесуть завтра гроші, щоб Клаудії не довелося кілька разів бігати до банку. Зрозуміло? Квитки по сорок злотих, не забудьте! Завтра. Не післязавтра й не за тиждень. Завтра. Хто не принесе, той не піде, усім зрозуміло?

— Привіт, мене звати Зося. Сьогодні моя черга читати. Ось тут закладка, мабуть, тут ви вчора закінчили? Я лише хотіла сказати, що це я вибрала цю казку, тож якщо тобі не сподобається — це моя провина, не Агатина й не Клаудіїна. Лише моя. Зрештою, книжка невелика,