Пол Стюарт - Вільняк

Фелікс затулив собі вуха і повернувся до капітана.

— О, Земле свята, що то було? — запитав хлопець.

— А що, не ясно? — проказав Громовий Вовкун, показуючи порожню кварту. — Я хочу пити!

Фелікс засміявся.

— Усім деревного пива! Пива і овочевого рагу для наших пелехатих друзів! — додав він, підморгуючи Формікюлеві, шинковому блудові.

Громовий Вовкун зірвався на ноги і заходився по черзі підводити блукай-бурмил.

— Я знаю одну мову, зрозумілу для нас усіх! — сміявся він і, пишучи мисліте, пустився витанцьовувати джигу.

Вибухнувши утробним реготом, блукай-бурмила і собі пристали до танцюристів.

Фелікс, якому вже помітно блищали очі, обернувся до Рука і споважнів.

— Руку? — озвався він до друга. — Як ся маєш?

Юний бібліотекар був білий як крейда, кола під очима стали ще виразніші.

— Утішного мало, — відказав він, одкидаючись на спинку стільця. — Спати я майже не сплю. У голові весь час рояться всілякі думки, напівзабуті спогади. Дещо оживає в пам’яті так яскраво, неначе вчора сталося, а решта все — цілковита темрява…

— А цього ти не забув? — запитав Фелікс, добуваючи з-під киреї Рукового меча.

— Мій меч… — протяг Рук і наморщив лоба, намагаючись ухопити розпливчастий, зникомий спогад. — Цей меч… ти дав мені його цілу вічність тому. Ще у риштаковій книгозбірні. Пам’ятаю, я розлучився з ним у старому Нижньому місті…

— А я знайшов його в Темнолісі, — похвалився Фелікс, — забрав у такого собі Ксанта Філатіна — того самого Ксанта Філатіна, що на Крайземлі завів тебе казна-куди. Він присягає, що просто знайшов його. — Фелікс пирхнув. — Так я йому й повірив! Напевне, він та його поплічники зі Сторожів Ночі колись його поцупили, а тепер сором зізнатися. — Він похитав головою. — Неприємний тип отой Ксант, я це зразу примітив, — виснував Фелікс. — Хіба я не казав тобі не спускати його з ока?

— Ксант Філатін, — проказав Рук. — Ага, пригадую, ми вчилися разом ще на Озерному приплаві… А насправді він був вивідачем, сторожівською нишпоркою… Більше нічого про нього не згадаю… нічого. — Рук звів очі на Фелікса. — А де він зараз?

— За нього не хвилюйся, — насупився Фелікс. — Там є кому подбати.

— Не розумію, — наморщив лоба Рук.

— Його тримають у Світляних садах під Залізнодеревною галявою, — пояснив Фелікс. — І він там пробуде до самісінького Дізнання. А охочих свідчити проти нього у слушний час, наскільки я знаю, не бракує. Я теж не стану його вигороджувати…

— Рук Човновод! — раптом почулося чиєсь заволання. — А бодай тобі! Рук Човновод!

Фелікс і Рук обернулись. Перед ними, взявши руки в боки, з широкою усмішкою на виду стояв якийсь хлопчина.

— Тільки не кажи, що я тобі не по знаку! — провадив він, і в очах його майнула тінь розчарування. — Та це ж я, Стоб. Стоб Луммус.

— Стоб Луммус, — замислено проказав Рук.

— На Озерному приплаві мені сказали, що ти тут, — пояснив приходько, — і таки не збрехали! — Він ухопив приятеля за руку і палко її потис. — Який я радий тебе бачити.

— А я тебе, — відказав Рук, гарячково даючи лад спогадам, що вирували у голові. — Озерний приплав… То це ми однокашники? Ти, Маґда, Ксант і я…

Усмішка збігла зі Стобового обличчя.

— Руку, мені казали про твоє нещастя, — промовив він. — Руда буря. Невже тебе умисне заманив у неї зрадник Ксант Філатін?

— Я… я… — почав Рук. — Моя пам’ять… вона…

— Розумію, давній мій друже, — поплескав Стоб його по спині. — Ну, нічого, чисте повітря Вільних галявин зробить своє, і ти знову буде козаком…

— Волоріг, — ні сіло ні впало бовкнув Рук. — Твій човен має форму волорога.

— Авжеж, — кивнув головою Стоб і, пожвавішавши, додав: — У мене — волоріг, у Магди — лісовий метелик, а в тебе — швидкокрилий шершень. — Він збрижив чоло. — Натомість у Ксанта…

— Щуроптах, — підказав Рук.

— Оце так форма! — пирснув Фелікс.

До них пристали блукай-бурмила, ведучи попід пахви геть осоловілого Громового Вовкуна. Стоб по черзі палко привітався з пелехатими — з одним, другим, третім.

— Ласкаво просимо до Вільних галявин. Ви всі тут бажані гості! — звертався він до кожного. Підійшовши до Громового Вовкуна, Стоб зупинився і запитально звів очі на Рука.

— За нього не хвилюйся, — засміявся, підводячись, Фелікс. — Його сьогодні вже стільки разів здоровили… Ходімо в Мурашині вежі, там на всіх нас чекають затишні гамаки.

І тут вхідні двері відчинилися. Усім гультяям ураз одібрало язика, — і ось уже безладне бубоніння та хрипкоголосі співи змінилися притишеним:

— Ух-маа, умалаа. Ух-маа, умалаа. Ух-маа, умалаа…

Очі всіх присутніх прикипіли до ходу з семи ельфів-дубовиків, що, переступивши поріг, пробиралися, маневруючи велелюдною залою. На їхніх блакитних шелестких мантіях та каптурах видніли плями сон-деревного соку.

— Братство Ельфів-Дубовиків з Острова Сновидінь, — почула Матінка Блакитне Воло у себе в голові Формікюлів шепіт.

Ельф на чолі ходу вимахував ланцюгом із лампадою-кадилом, і повітря у таверні повнилося солодкавим пахущим димом. Той, що йшов позаду, знай дзеленчав важким дзвоником — наче за упокій чиєїсь душі.

— Ух-маа, умалаа. Ух-маа…

— Чому я маю завдячувати таку несподівану ласку? — проквоктала Матінка Блакитне Воло, якомога тлумлячи глузливі нотки у своєму голосі. Що-що, а зіпсувати гарну вечірку ці ельфи вміли.

Поминувши господиню, непрохані гості пройшли у кут. Багнищанський пірат некліпно зорив ельфів. Нараз їхній ватажок спинився перед Руком і скинув з голови каптура. Його обличчя виявилося брунатним і