Наталія Шевченко - Подвійні міражі

— Преподобна Мойро, ти, як завжди, світоч істини, — прогримів роздратований блондин. — І, доки ти не осліпла від власного сяйва, давай відправимо Ліду першою. Не чекаючи інших. Так чи інакше, доведеться це зробити.

Мойра потерла зап’ясток, як робила завжди, зважуючи усі «за» і «проти».

— Що ж, розумно… проведеш її?

— Авжеж, — велетень підвівся. — А ти впораєшся з рештою? Бо вони вже йдуть. Ти, пригадую, казала, що сама не зможеш…

— То я так, для красного слівця. Бач, тутешні чоловіки в жінках цінують слабкість — щось таке тобі відомо?

— Ні, — Інгольв ухопив Ліду в оберемок і ступив до дверей. — Я ж нетутешній, Мо.

За автобусною зупинкою справді був невеликий зруб. Група товаришів, як устиг зіронізувати Юрко, увійшла до нього вервечкою, із Ксенею на чолі, згинаючись навпіл через низькі двері, більше схожі на погрібний лаз. У кімнатчині їх зустріла жінка, висока, струнка і така дивовижна, що ошелешена Ксеня аж на місці завмерла, уже цілком байдужа до того, хто там товчеться в неї за спиною. Попри білий підрясник, що приховував усе тіло, стрункість жінки не вгадувалася, а була певністю і змусила Оксану відчути кожен свій зайвий кілограм, і почервоніти за нього, а королівська постава, білий апостольник і крейдяне обличчя незнайомки захоплювали і лякали водночас. Утім, новоприбулих Біла Пані (так відразу подумки назвала її Ксеня) розглядала приязно, і суворий абрис вуст, ніжно-ніжно-рожевих, як пелюстки шипшини, пом’якшав від посмішки і теплого вітання:

— Ласкаво прошу.

— Дякую, — чемно відгукнувся Бобир за всіх, оцінюючи поглядом найдрібніші деталі загадкової кімнати. Малувато їх, щоб робити висновки. А, якщо чесно, то їх навмисне малувато. Певна річ, що це ніяка не диспетчерська. Не кажучи вже про те, що це ніяке не село. А що? Що ж тоді? Ще один швидкий позирк по кутках… інформації нуль цілих хрін десятих. Можна хіба що здогадки висувати. А здогадуватися — придумувати — Юрко ненавидів. Він полюбляв факти.

Працюй з тим, що маєш, а не вигадуй те, що хочеш.

Так навчав його тато. Звісно, казок та віршиків для Рити це не стосувалося, та він, Юрко, уже давно не дитина, і вони не в казці. Хіба що у якійсь страшній, як ті, що він потай від батьків читав у початковій школі — де померла матір поверталася вночі, щоб погодувати груддю маля, а чорт, з’явившись опівночі під виглядом загиблого на війні татуся, умертвляв усю довірливу родину.

— Ну, навіщо ж ви так, Юрку? Ви такий похмурий…

— Я що, вголос думаю, пані…

— Прошу без імен. Для мене ви усі думаєте вголос.

— Несправедливо якось. Ви нас знаєте, а ми вас — ні.

На зауваження Юрка Біла Пані лише плечем пересмикнула.

— А життя несправедливе, чи не так? Пропоную сісти — вам усім — і передихнути. Розумію ваше нетерпіння, обіцяю пояснити все. Я також присяду, з вашого дозволу. Як тут кажуть, у ногах правди немає.

Пані ледве впхалася за мініатюрний стіл, і відразу стала виглядати, як шкільна директриса. Монументальна, переконлива, строга. Подорожні перезирнулися і розсілися по лавках — Геник, Юля та Павло ліворуч від дверей, Влада, Ксеня і Юрко — праворуч. Дочекавшись, доки всі вмостяться і вляжеться гул, з яким гості перемовлялися, чи буркотіли щось собі під носа, Біла Пані заговорила.

— Безперечно, ви вже зрозуміли, що потрапили сюди не випадково. І, гадаю те, що повернутися у великий світ можна лише за певних умов, теж не стане для вас несподіванкою. Ні, Павле Вільгельмовичу, я не шарлатанка, не гіпнотизер і не бандитка-маніячка, що мріє зґвалтувати вас заради розкішних вусів. Я, певною мірою, ваш жереб. І від вас залежить — від вас усіх — яким він буде надалі. Прошу слухати мене уважно.

Усе «прошу» та «прошу». Яка чемна Мойра…

Сама того не відаючи, Влада вгадала ім’я Білої Пані. Ця мікродумка, мов яскрава колібрі, промайнула і зникла на задвірках її підсвідомості. Те, що пролунало з вуст Білої Жінки потім, не могла осягнути жодна уява, та попри це, і Влада, і Бобир, та й геть усі, якщо чесно, відчували — це правда. Не ота «правда-кривда», про яку, сміючись, говорив білявий красень, а — істина.

Чи, точніше, реальність.

— Нещодавно ви усі зробили вибір. З кількох варіантів зупинилися на тому, що здався вам найбільш прийнятним. У кожного цей вибір був непростим, а в декого, — жінка глипнула на Павлушу, — жорстоким і безглуздим. Вибір тягне за собою відповідальність, і майже всі ви уже за нього відповіли. Минула ніч довела, що ви… як там казав Інгольв?.. міцні горішки. Я не сумнівалася, що не матиму приємності бачити Павла Вільгельмовича серед нас. Не певна була і за Ксеню — та її врятувала бабина любов. Однак усім вам випав другий шанс.

— Шанс на що?

— Дізнатися, як усе пішло б за інших обставин, Владлено.

— Я ще точно не довідалася, як усе відбувається насправді за цих обставин.

— Хіба ні? Ви зустріли Юрка. Чи будете запевняти, що це для вас нічого не означає?

Влада густо почервоніла — порцелянова шкіра щік і чола узялася багряцем.

— Ні, чому… тобто я… ні, не буду. Але все ще не розумію, про що ви говорите? Ви стверджуєте, що вмієте змінювати минуле? Чи майбутнє? Ви хто, богиня? О ні, я не хочу таке питати! Це звучить, ніби я вам повірила.

— Байдуже, як це звучить, — довгі білі пальці барабанили по стільниці, вибиваючи якийсь войовничий ритм. Дикі горці, прослизнуло в уяві Влади. Стародавні. Шотландці в кілтах, з пледами у кольорах клану та волинками. Або…

— Ірландці. Але вас це жодним чином не обходить. Як і те, хто я така. Фея-хрещена, підійде? І з нагоди нашого знайомства я роблю вам подарунок.

Зажурена аудиторія не