Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

телефону, з одними жартував, з іншими говорив серйозно, а з директором навіть трохи погризся, доводячи свою правоту й об’єктивні причини своєї тривалої відсутності на роботі. Потім із його інтонації та незвичного голосу Людмила здогадалася, що він розмовляв із Віолеттою, говорив стисло, без докорів, але й без виправдань, говорив терпляче — так, як говорять із небажаними людьми, які напружують і вриваються непроханими у життя.

— Я мушу піти — сьогодні відправляємо учасників семінару.

— Для них це, мабуть, день визволення, — усміхнувся Зарецький.

— А для тебе?

— Для мене? Для мене — кінець початку.

— Початок був багатообіцяльний.

— Справді? Дякую за довіру.

— Не кокетуй, — сказала Людмила.

— Більше не буду. Я підійду також. Як-не-як — ми були в одному ковчезі.

— Як хочеш.

Зарецький уже не рвався в бій проти снігу, а трохи байдуже дивився, як той виблискував під теплим сонячним промінням. Він ліниво і трохи незвично походжав туди-сюди подвір’ям, повільно курив і так само повільно струшував попіл, який падав дрібками на сніг то біля гаража, то біля хвіртки. Чути було рев двигуна: трактор-грейдер розчищав прохід у їхньому провулку, нещадно руйнуючи залишки траншей, які з такими важкими зусиллями викопували люди, аби мати можливість пересуватися по селищу. Високі купи снігу все одно ще височіли, ніби нагадували про свою колишню велич, коли із ними доводилося всім без винятку рахуватися. Тепер цей тьмяний і непривітний сніг усе частіше втрачав свою територію, свій об’єм, він непомітно танув, осідав, округлювався, ніби хотів поступово провалитися під землю. Також сніг поступово відступив від стін будинку, особливо з сонячного боку, коли сонце ніби пропікало його своїм промінням. Від того, що сніг поволі відступив, у вікна, хоча й не повністю, потрохи пробивалося денне світло. Але дерева й город, який тягнувся в бік скель і поступово спадав до бурхливої ріки внизу, були в білому полотні — сніг стояв непорушно, вперто, навіть грізно, наче жодного потепління, жодних сонячних променів він не бачив, все стоїть незмінно, ніби з часів льодовикового періоду, який, здавалося, не припинявся і завжди був тут.

Зарецький не міг виїхати машиною з гаража, бо високі айсберги снігу ще стояли перед воротами, а також за ними, крім того трактор-грейдер знову завалив непотрібним, понівеченим, потемнілим снігом прохід, який доведеться розгрібати, щоб пробитися до провулку. Зарецький усміхався — це лише початок кінця, про який він так затято мріяв раніше, який він із такими нелюдськими зусиллями щодня наближав, розгрібаючи сніг лопатою, риючи в ньому ходи. Він здивувався собі: тепер, коли момент звільнення від снігу такий близький, такий незворотний, йому зовсім не хочеться чіпати цей сніг, розчищати від нього проходи й подвір’я, відгрібати його від будинку, навіть тривожити його; йому навіть не хочеться наближати той день, коли це трапиться, коли снігові настане кінець. Зарецький озирнувся на будинок, у якому була Людмила: він також побачив їхні спільні дні, над якими нависла загроза зникнення разом із цим нещасним потемнілим і немічним снігом.

40

Зарецький непокоївся і запитував ніби сам у себе: чого вона не телефонує? Хоча би надіслала есемеску, що все гаразд, чого вона так поводиться? Усе, що трапилося (навіть із цим химерним снігом), — неймовірно, навряд чи це можливо пояснити; такого не буває — це випадок, який вирішує все. Він набрав на мобільному Віолетту, але — та сама історія. Його смішила й дратувала така поведінка: поривати з минулим можна вишуканіше, по-людськи, без непотрібних недомовок і образ, не в дусі неврівноважених і озлоблених підлітків.

41

Із Житомира подзвонив директор, він сухо вибачився, що раніше гарячкував, сказав, що не до кінця усвідомлював усю картину, яка склалася в тому селищі під час семінару. Він розпитував у Богдана про здоров’я, цікавився, коли його чекати, бо все стоїть, усе завалюється, нові відрядження на носі. Зарецький відповів, що виїхати поки нереально, що машина завалена снігом і що потрібно ще трохи часу. З тону розмови та надутої ввічливості свого директора Зарецький інтуїтивно відчув, що невдовзі втратить роботу, що це лише питання часу. Молодші вдвічі дешевше коштують і погодяться працювати навіть без відсотків від продажів. Дівчинка, яку він привів на фірму півтора року тому і зробив своєю помічницею, впорається. Зарецький кисло посміхнувся і закурив — із минулим його більше нічого не пов’язувало, Житомир доведеться покинути.

42

— Що з тобою? — запитав Зарецький після того, як Людмила повернулася до нього, порозмовлявши по мобільному на кухні; він чув її напружений голос, який іноді ставав роздратованим і нетерплячим, а іноді чужим і байдужим; він чув тривалі «паузи» в тій незвичній розмові, її короткі та несміливі слова між ними.

— Нічого.

— Ти говорила майже годину. Щось важливе?

— Ні.

— Але