Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

Банди Тернополя в останні роки радянської імперії — основна тема роману «Пацики» (2005). Жива жаргонна мова, добре знання петеушного матеріалу та ретельний аналіз «важких» підлітків витворюють художнє, ретроспективно точне свідчення часу, що минув 15 років тому.

Спершу приходять вони — п'яні, веселі, розслаблені, дехто насилу стоїть на ногах, обіймаються, голосно співають на все подвір'я біля невеликого столика, за яким пенсіонери з мого будинку щодня грають у доміно. Потім із темряви підтягуються їхні подруги, ого–го, світловолоса, в короткій чорній спідничці з невеликим розрізом на дулі, готова конкретно. Я стою від неї за сім кроків у кущах і розглядаю: вона хапається за стійку невеликого турніка, з якого я звалився два дні тому (невдала спроба зробити підйом–переворот п'яним), обіймає її, як щоглу шхуни під час шторму, важко сопе, белькоче незрозумілі слова до кремезного чорноволосого Артура, який час від часу кидає на неї понурий погляд і з притиском каже: «с–сука». Це його подруга, і її стан, ясний перець, йому не подобається. Раптом мантелепу хапають конвульсії, вона кілька разів вихаркує, ніби хоче блювати, з її рота, як у бульдога, звисає довга слина. Знову вихаркує, відхекується. Здається, бідолашну попустило. З'являється її подруга — коротко стрижена, темноволоса соска невеликого зросту, підходить до п'яної й допомагає тій тримати рівновагу. Неподалік курять вони, дивляться на мантелепу й регочуть, тільки Артур мовчить. Я добре їх знаю. Це паланка Мавпи, безрукого Мавпи. Більшості з них уже під тридцять, про них ходять легенди. Коли їм було по сімнадцять, як мені, їх усі знали, бо вони мочили все, що рухається, ходить, повзає, бігає, пердить, квакає, блатує, вважає себе не знати за кого, навіть бригаду кроканів вони розігнали, яким усе було по – барабану, а сам Крок, цей відбитий, без – мозгий даун, якого обходили десятою дорогою, тремтів, як маленьке дівчатко, й плакав, випрошуючи блідими губами пощади. Да, часи міняються, ніхто не знає, що буде завтра. Неподалік від мене стоїть Губа — Коля Губський: він найспокійніший, він узагалі спокійний, за будь–яких ситуацій; два місяці тому в нашому дворику стріляли, Губа, як потім говорили, всю ту біду бачив і був спокійним. За столиком сидять двоє: Кнопка — найменший серед них, він тільки відкинувся тиждень тому, але в Дрогобичі сидів недовго (здається, рік, не більше), й Саша Машталір — схожий на борця, з них він мені найбільше подобається. Я тусуюся з його молодшим братом Бодьом. Саша вчить нас конкретних речей, про які ніхто не розкаже. У Саші, єдиного з них, нема поганяла, й він полюбляє з нами, гімнярами, поговорити. Три роки тому при вході до школи старший Машталір завалив ногами Болта — жирного кабана, який забирав у нас гроші; вибігли директор школи, фізрук, ще два гандони, а Саші — по–барабану, він і директору відвішав, коли той відкрив рота. Під вербою відливає Адвокат — найтовстіший і найбільший серед них — це не людина, це арматура. Я бачив, як він б'ється, йому в руки краще не попадатися. Але зі своїми він добряк, завжди сміється й біля нього сміються. Адвокат непогано, мабуть, попив, відливає більше, ніж хвилину. Про нього також ходить легенда: ще в середині 80–х в одному з ресторанів на Східному масиві він відпиздив Валерія Лєонтьєва, який приїздив у Тернопіль колись на гастролі; ця естрадна вискочка замовила столик на дві персони й поставила перед собою цуценя, яке їло з тарілки, ну, пацанам, які постійно зависали в ресторані, така лажа, звичайно, не сподобалася, й вони зробили москалю зауваження, але ж воно, нарване, почало верещати, да я, мать вашу, Лєонтьєв, я сам Лєонтьєв, але ж пацанам по–барабану, Лєонтьєв ти чи підар вошивий, і його погасили, а через три хвилини приїхали мєнти, коли вже нікого не було. Гарні були часи… Між ними нема одного — безрукого Мавпи. У нашому районі, не тільки в нашому, його боялися всі, хто від нього був старшим і молодшим на десять років. Про Мавпу говорили багато: він викинув одного придурка з дев'ятиповерхівки, ногами валиться проти трьох і може їх покласти, однією рукою відкриває пиво, права рука в нього насправді є, але недорозвинута, така, як у дитини (це одна тьолка розпустила язика, після цього Мавпа поламав їй носа).

Старші пацани регочуть і дивляться на п'яну, її подруга мало не плаче: Іруся, шо з тобою, Іруся? Готова в дим Іруся її не чує, їй взагалі дуже добре, вона повільно, наче в жопу ранений боєць, сповзає на землю й розкарячує ноги. Я ще ніколи не бачив готової в дим тьолки, яка б отак лежала, показуючи красиві ноги, а на неї всі дивилися й від задоволення лахали. Ноги Ірусі, наче живі істоти, самі по собі хаотично й повільно ворушаться, труться одна об одну, від чого одна чорна туфелька злітає. Схвильована подруга просить у пацанів допомогти їй. Артур зневажливо каже, щоб на цю суку не звертали уваги, сама доповзе додому. Пацани голосно сміються. Ей, малий, несподівано звертається до мене Артур. Я цього ублюдка не переварюю, попри те, шо він тусується з Адвокатом і старшим Машталіром та іншими серйозними паца–нами, я його ненавиджу, бо жарти в нього трохи дебільні, одного разу він, будучи в сраку готовим, вхопив малого Радика — мого сусіда з третього поверху, підняв угору, тримаючи на двох руках, розкручував над собою, наче довбню, й несподівано кинув, через що той зламав собі правицю. Ей, малий… Я? — перепитую в нього, хоча добре знаю, що він говорить до мене. Да, да, ти, йди сюди, чьо там став? Пауза; підійти? Мене все це не вставляє. Підходжу, хоча не підозрюю, чьо йому нада. Вони мене знають: ми з молодшим братом Машталіра, Богданом, деколи крутимося біля них, бігаємо по цигарки чи пиво; нам цікаво їх слухати, бо старші завжди знають про таке, що нам і не снилося: наприклад, я в курсах, хто в моєму будинку продає смагу, хто на Київській з бабасьок бере в рот, як треба поводитися в камері, коли тебе закрили, або де на трасі за містом чайбільше товклося поляків, котрі продавали катони, куртяки, жуйки, презики, і як їх можна було кинути. Артур кладе важку руку мені на плече, в обличчя б'є жахливий сморід перегару, кидає погляд у