Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Зарецькому стало легше аж на четвертий день хвороби, і Людмила від радості ніби перемінилася, наспівувала популярні пісні англійською, стрибала по будинку, чепурилася та щоразу підбігала до Зарецького й запитувала, в якому одязі їй краще. Богданові теж полегшало на душі. Це виявилася не та страшна пневмонія, від якої під час високої температури згорають легені і людина, виснажена, згасає на очах. Микола зарубав курочку і приніс її, щоб готувати для Зарецького бульйон.

— Розгребли нарешті прохід, — розказав новину.

— Прохід? Який прохід? — не зрозуміла його Людмила.

— Завал на трасі, перед селом. Працювали бульдозери.

— І що там сталося?

— Там скеля гепнулася — тонн десять, а ще дерева і сніг. Порвало асфальтне полотно.

— Справді? — ніби не вірячи, промовила Людмила й розгубленим поглядом зиркнула на нього.

— Думаю, через кілька днів сюди приїдуть автобуси і маршрутки. Кінчилася наша лафа, наші Середні віки! Тепер знову почнуться ваші чортові нанотехнології.

— Миколо, які в сраці нанотехнології? У нашій країні нема нанотехнологій, — обізвався Зарецький, який непорушно лежав спиною до них, накритий кількома ковдрами.

— А що в селищі відбувається? — запитала Людмила.

— Наші також не сплять, майже розчистили площу, тепер розчищають дорогу в напрямку гір. Люди запитували, коли розчистять бічні вулиці і провулки, сказали — чекати недовго. А ваші учасники семінару — повністю деморалізовані, скавулять, ніби малі вовченята, — усміхнувся він.

— Усі живі-здорові?

— Здається, всі. Бабця якась на краю селища померла, кажуть — від застуди.

— Вічна пам’ять.

— Ну, так — сто один рік мала, — додав із усмішкою Микола.

— Нам стільки не жити, — сказала Людмила.

— Це правда. Так що Медицина скоро поїде, — вже іншим голосом несподівано сказав він і показав поглядом на лежачого Зарецького.

Богдан почув про завал, але не подав виду — лежав на боку, обличчям до каміна, і намагався куняти. Людмила розгублено дивилася то на Миколу, то на спину Зарецького, закутаного в ковдру. В неї тремтіли руки й губи, вона не знала, куди себе подіти, а тому пішла на кухню. Це кінець, сказала вона собі, обмиваючи курячу тушку.

Коли кум пішов, вона поставила варити бульйон із курки, підійшла до Зарецького, торкнулася долонею до його гарячого чола, той нічого не відчув, бо несподівано задрімав і лише тихо хропів. Людмила вийшла на свіже повітря. Сніг помітно танув: кучугури осіли майже на півметра, місцями просіли ще нижче, одна стіна траншеї також трохи подалася, ніби осипалася й втратила колишню чітку форму. Людмила усміхнулася, згадавши сцени боротьби Зарецького зі снігом: він ходив цією траншеєю з лопатою, такий заклопотаний, такий увесь господарський, серйозний, неприступний, виношував стратегічні плани ліквідації снігу, як володар ситуації дивився вдалину, його погляд був пронизливим і мужнім. Людмила відчула збудження, уявляючи Зарецького. Вона згадала його міцні руки, як вони брали її під сідниці й носили по будинку, його запах шкіри, його напористий темп, із яким він приємно підкорював її, його гарячі й жагучі губи, які клітинка за клітинкою обпалювали її ночами, шастаючи, немов непокірні павуки, її тілом. Людмила поглянула на найближчі скелі, вкриті високими смереками, їх раніше білосніжний покров тепер помітно зістарився, посірів, а місцями крізь нього проглядали чорні смуги каменю та землі. Вона зрозуміла, що скоро кінець. Хороший настрій і відчуття щасливих днів, які вона переживала ще буквально декілька днів тому, тепер непомітно танули, як цей несподіваний весняний сніг. Вона думала про розкішні та сповнені кохання дні, які минули разом із Зарецьким, і їй здалося, що ті дні насправді були неможливими, що це відбулося не з нею, а з іншою, значно щасливішою жінкою. Зарецький і та щаслива, безтурботна, налита любов’ю жінка — вони прожили свої найдорожчі дні так, ніби думали, що найменші зміни будуть малоймовірними, вони прожили, не озираючись на минуле, на обставини, які їх звели, на обов’язки, що прив’язували до минулого. Вона дивилася на Зарецького й на себе, вчорашню й радісну, ніби на кадри легкої мелодрами. Людмила подумки усміхалася й шепотіла собі: тільки не падати духом, не падати духом.

Зарецький вийшов надвір у день, коли зранку відновилася електрика. Було незвично й трохи ніби сором’язливо після суцільної темряви, будинок дивився всіма предметами, які раніше здавалися нереальними, ніби відсутніми. Сонце добряче припікало, як у липні. Зарецький, розкинувши руки, солодко потягнувся, вдихаючи свіже повітря із запахами пробудження природи. Він поглянув на дерева і побачив набряклі бруньки, з деяких уже пробилися листочки, скручені в трубочки, ніби солодощі.

Людмила була спокійна й усміхнена, вона мало говорила, а лише мовчки, з теплом і розумінням дивилася на Зарецького, ніби очікувала від нього важливих дій. Вона уважно спостерігала за ним. Богдан розмовляв із різними людьми по