Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

— Так-с,— почухав підборіддя Славко.— А справді. Шкода! Лариса буде?

— Навряд,— сказав — Ми вчора з нею трохи погиркались.

— Серйозно?

— Та ні. Як це буває.

— А в мене є новина,— сказав Славко.— Ти, правда, сміятимешся... Щось зав’язується з однією дівчиною і, по-моєму, серйозно... Я радий... Не хочеться бути твоїм суперником — це бридко!

Славко дививсь у вікно. Ніби й почервонів чогось. “Бідний мій, розумний брате,— подумав я.— Ти і справді не самовпевнений. Може, й заду же!”

— Гаразд! — сказав я, і в мені знову сколихнулася музика. Смутна якась і проста, гарна, як осінь, музика.— Двину. У світ малих вуличок і маленького життя!

Цього разу на роботу до мене й справді не прийшли ні Артур, ні Славко, ані Лариса. Зате відвідав мене чоловік, зустріч із яким дала мені аж зовсім мало радості. Була це особистість із тієї загадкової породи, які в обличчя на вулицях не кидаються — на таких просто не звертаєш уваги. Все у ньому було банальне: сіре, ретельно виголене обличчя, охайно зализані на лисину рештки сірого волосся, невиразний костюм, сорочка під стандартною краваткою і такий самий плащ. Він показав мені посвідчення, яке я не встиг роздивитися, назвався тільки іменем по-батькові, скинув плаща і розіграв із себе добродушного, приязного і свого, причому холодні його і мертві очі так і залишилися мертвими; мені навіть у першу мить здалося, що він сліпий.

— О, в тебе тут тепло,— сказав він і роздивився моє “пекло”.— Да-м, роботку ти вибрав!

При його появі мене спершу переколотило, холодний вуж поповз по спині — я мимоволі подумав, що їм стало відомо про наше братство. Знав, що він пильно за мною стежить, отож удав такого ж штучно безтурботного, якого удавав і він.

— Вибрав собі тепле місце! — сказав я, а він засміявся.

— Ти не без гумору,— сказав тим-таки панібратським тоном. Говорив українською мовою, але якось силувано.

— Всі тепер шукають теплих місць,— сказав я, і собі либлячись, хоч це робити мені було неймовірно важко: серце калатало, а в голові паморочилося: “Ну що, пропав?” — незвідь-чому подумав.

Він сів на ящика і ще раз обдивився сутерен.

— І чого це ти кинув школу? — спитав він, підроблюючись під батьківський тон.— Нічого такого страшного ти не вкоїв, просто ляпнув дурницю, а тобі ж школу кінчати! Прийшов би до нас, і ми б це легко залагодили.

— Мабуть, тому ви й прийшли? — спитав я.

Він з’явився саме тоді, коли я завантажував піч, отож і стояв з тачкою неподалік жерла.

— Може, й тому,— мовив він.— Поговоримо і, може, дійдемо згоди.

— Але вам доведеться трохи зачекати,— сказав я,— бо в моєї пані,— я показав на піч,— саме обідня пора.

— Пізніше її погодувати не можеш? — трохи холодно спитав він, бо так втрачав ефект першого враження. Мені ж відтягти розмову з ним було вигідно, принаймні зміг би заспокоїти розбурхане серце й зібратися з думками.

— Пізніше не можна,— мовив я.— Загружаємо її за графіком. Чи у вашій роботі теж є графік?

Але цього жарту він не сприйняв.

— Ну, давай, давай! — розіграв він “братуху”.— Вкалуй!

І я почав “укалувати”. Вантажив тачку, зумисне здіймаючи хмару куряви, гнав бетонною підлогою, з гуркотом перекидав біля печі, знову-таки здіймаючи хмару чорної куряви, тоді мчав до великої купи вугілля в кутку, аж доки не насипав біля печі купу малу — до речі, вдвічі більшу, ніж мені було потрібно. Мій непрошений гість уже виймав носовичка, втирав обличчя, а потім дивився на носовичка — той ставав чорний.

— Робота в мене, бачите, бруднувата,— сказав я, вдаючи із себе ударника.— То, може б, ви погуляли надворі з півгодини або з годину, щоб тут усе осіло.

Але він з місця не рушився, тільки спробував усміхнутися, уже трохи й подобаючи на того, ким був насправді — на чортяку.

— Нічого, давай укалуй! — сказав, і я знову почав “укалувати”, здіймаючи ще більше куряви: коли він чорт, подумав резонно я, то хай принаймні виглядає ним, а не таким прилизаним чистюйчиком. Зрештою я свого досяг: його обличчя, костюм і сорочка майже нагадували мої, це його, здається, й прикрасило, бо наблизило до “гегемона”, диктатуру якого він і такі, як він, ярісно захищав. Він навіть кілька разів чхнув, хоч я вже давно від вугільної куряви не чхав — мій чхальний апарат атрофувався.

Відчинив жерло печі й почав його завантажувати: це було для мого чорта випробування номер два. Тобто в підвалі стало ще гарячіше, і не тільки я стікав потом, але і мій гість, а це значило, що його обличчя не тільки вкрилося елегантною чорною пудрою, але