Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

приємні спогади, і знову вони розриваються неспокійним акордом. Запалюється, зводиться, в екстазі труба, і вже весь оркестр гримить страшною силою, ніби виросла скеля чи гігантське дерево, що сягає хмар і звідти розривається, розкидаючи на пісок круглі плоди того дерева, які, падаючи, зроджують нові запаморочливі вихори.

Я був схвильований музикою і не міг усидіти вдома — потягло на вулиці. Світило сонце, а мені здавалося, що я блукаю в місячну ніч, вулиці були забиті людом, а мені здавалося, що вони порожні. І ця місячна ніч серед дня, і сонце, і ці порожні вулиці на вулицях, набитих людом, автами й трамваями,— це, зрештою, й була сьогоднішня музика і мій химерний настрій. Щось дивне творилося з моєю душею, хотілося дива чи по-особливому вишуканої краси; я роззирався здивовано: стоять дерева, будинки, пливуть авта і люди, але вони ніби не з сьогоднішнього дня, а таки з минулого, коли мене ще на світі не було, чи майбутнього, коли мене вже не буде, бо того й того часу куди більше, ніж мого, сьогоднішнього. Ні, я, очевидно, й досі продовжував слухати музику, був у ній, а вона в мені — хотілося, щоб ці хвилини продовжилися або ж завмерли, адже так рідко трапляється, коли світ стає незвичайний, а люди й речі також.

Не витримав і завернув до Славка, бо вже не міг бути на вулицях сам. Той щойно повернувся з лекцій і обідав. Запросив і мене, але я згодився тільки на філіжанку кави.

— Якийсь дивний сьогодні,— мовив Славко.— Ніби Чайльд Гарольд.

— Бо так воно і є,— сказав я схвильовано.— Інколи страшно стає, коли подумаю про свою вулицю чи землю взагалі. Світ копошливих комах, бо зрештою, що ми таке?

— Ну, ти, бачу, й справді Чайльд Гарольд. Людина, яка не знає, куди себе примістити, а, окрім того, так інколи приємно знати про те,— Славко їв борщ, сьогодні був настроєний скептично.

— Ні, скажи,— гаряче мовив я.— Скажи, будь ласка, чи має людина право бути самовпевненою?

— Обов’язково,— відповів Славко, вузька бурячина приклеїлася йому до губи.— Інакше вона не зможе бути стандартна. А без стандартних людей суспільство неможливе. Без отаких рефлектуючих, мудруючих, як ми, воно можливе, а без стандартних ні. Через це суспільство, найбільш сонцесяйне, найліпше, найдосконаліше, і має всі чесноти, котрі культивуються глупістю його, послідовно й люто винищує свою інтелігенцію, залишивши тільки тих, хто може і здолає бути стандартним. Є заперечення?

— Обітри рота,— сказав я, бо та бурячина мене дратувала.

Славко обтер і роздивився бурячину.

— Житейські, нікчемні дрібниці,— сказав він і засміявся своїм заразливим сміхом.

Але мені було не до сміху. Я був наповнений музикою, через те наладнований на високе і хвилююче.

— Оце пройшовся вулицями,— мовив,— і мені стало страшно, Славку. Злякався оцих малих тунелів і маленького життя, яке минає й нічого не приносить. Ні, я хочу кинути все це, побачити світу й людей — мені стає тут, Славку, душно й тісно.

— Елементарний юнацький бунт проти стандартності, але він смішний,— сказав Славко, припиняючи їсти.— Людина з пункту “А” вважає, що в пункті “Б” ліпше, і рветься у пункт “Б”. Людина з пункту “Б” рветься у пункт “А”. А скрізь одна й та ж зона чи в’язниця. Один і той же спрут, як ти любиш називати, тільки незначно змінені декорації. Через це я повторюю, що казали давні філософи: немає світу поза тобою, кожен рано чи пізно заганяє себе в якусь вуличку, де знаходить пристань. Мета суспільства перетворити людину у гвинтика своєї машини, отже, чого дивуватися, що ти гвинтик — скільки не стрибай, себе не перескочиш. Є заперечення?

— Що ж пропонуєш? — розсердився я.— Ставати гвинтиком і не стрибати?

— В тому-то і є, на мою думку, абсурд життя,— сказав Славко й відсунув від себе тарілку.— Чого не п’єш кави?

Я й справді забув про каву. Кава вихолола, і я механічно її сьорбав.

— Абсурд життя в тому, що суспільство, як Сковородинські Колеса годинникового механізму, хоче, щоб ми рухалися в один бік і однаково, бо вважає, що так твориться лад, але насправді годинника розладнує, бо вища гармонія — у відсутності її. “Щось” одного іншому “ніщо”, і навпаки. Людина не може бути сама, а прагне самоти, люди зганяються в колективи, а що він таке без свободи особистості? Сильніші не розуміють слабших, і навпаки, як здорові хворих. Зрештою, сильніші прагнуть зламати індивідуалізм слабших і вдаються до насильства. Отже, твої сьогоднішні рефлексії — це бунт кволого проти нівелюючої сили буття, в якому маємо щастя чи нещастя жити. А що я пропоную? Не втрачати голови й почуття гумору.

Він знову розсміявся й налив собі у філіжанку кави.

— Значить, пропонуєш ставати самовпевненим, а це значить — стандартним? А по-моєму, самовпевненість — це хвороба... ненормальність... не можу цього пояснити...

Славко подивився на мене якось сумовито.

— Я нічого не пропоную, бо я так само не самовпевнений, як і ти. Будемо сумніватися, друже, всупереч усім геніальним настановам тих, хто нами керує. А, загалом, знаєш, чого ми в силі досягти? Нестандартності — це і є наш бунт... Ти сьогодні на роботі?

— З вечора,— сказав я.— Але свій черговий монолог ти уже проголосив.