Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

першій квадризі їхав вельможний і прославлений сенатор Петроній Максимус, у другій приятель Фелікса, молодий Квадранцій, третьою ж колісницею, запряженою четвериком молочно-білих румаків, правив сам патрикій, мавши при боці свою жону Падузію.

Невимовні чари п’янкої майської ночі, чари, яких диякон Груніт навіть не помітив, про які нічого не знав, — так сильно сп’янили скромну і тиху дружину Фелікса, що вона сама раптом стала такою, як та ніч, — п’янкою, повною невимовних чарів, просяклою жаданням і насолодою… наче ніч, сміливою в наготі і щедрою дарувальницею своїх приваб, наче ніч палкою, невтомною, всеохопною. Минав уже п’ятий рік, відколи вони у пошлюбній ліжниці вперше зіткнулися любовно, — а ось обом їм, і Феліксу, і Падузії здалося раптом, немов вони до тієї ночі зовсім не знали, що таке кохання. Коли ж останні чорні тіні сором’язливо втекли від першого наступу сяйва дня, здивованим очам патрикія видалося, що не живе це, так добре йому знайоме і стільки літ недооцінене тіло жони лежить на широкому подружньому ложі, а прекрасна статуя з рожевого мармуру, чудовий, хоч грішний витвір поганського митця, несподівано принесений найславутнішому дар, на якому тепер зосередилися всі промені сонця, так само, як Фелікс, враженого побаченим. Ніколи не припускав, що його дружина аж така гарна! Тож, коли виразила бажання супроводити його до церкви, одразу погодився, хоча зазвичай не вважав належним, щоб вищих державних мужів під час урочистих виступів супроводжували жінки, навіть якщо це були пошлюблені за Божим законом дружини!

Але того дня сам прагнув: нехай усі найсвітліші… усе військо… вся Равенна — переконаються, яка прегарна його Падузія!… так, нехай побачать і вшанують жону патрикія! Все-таки зацікавився, чому саме вона хоче вибратися разом із ним до церкви і раптом почувся справді глибоко зворушеним, коли вона повним поваги голосом відповіла:

— Прагну відчувати, що ти біля мене тої миті, коли я гаряче дякуватиму Господу нашому Христу, що в Кані поблагословив і чудом освятив зв’язок між чоловіком і жінкою.

Тоді-то може уперше в житті Констанцій Фелікс чуло, а заразом із шанобою поцілував руку своєї дружини.

Вибираючись до базиліки, обоє якнайкраще зодяглися у найрозкішніші, найурочистіші шати; викупане, намащене і напахчене тіло Фелікса спершу покрила оздобна tunica palmata, на яку потім вправні руки шатників накинули злототкану шовкову одіж без рукавів, далматинського крою, що тоді саме розпочинав свою переможну битву зі всіма типами староримської тоги. Єдиною оздобою такої одежі були clavi — поздовжні вузькі паралельні смуги, що рівномірно збігали з обох пліч аж до нижнього краю одежі, де зливалися з обрамленням такої ж барви, що й вони. Клаві, що оздоблювали далматику Фелікса, були пурпуровими, так само, як високо зашнуровані черевики, — вони щільно покривали усю стопу та половину литки.

Падузія вдягла пеплум кольору нечищеного мигдалю і прегарну сапфірову верхню одіж, обрамлену двома рядами срібних перстеників, кожен з яких містив всередині по три серця, скеровані один до одного гострими кінцями. Дивлячись зблизька, можна було помітити, що кожне серце одночасно є готовим до зльоту голубом, а гострі кінці — дзьобиками, які цілувалися. На ноги дружина патрикія взула скромні темні сандалії.

— Виглядатимеш, як умбрійська селючка! — здивовано і гнівно гукнув Фелікс.

— Побачиш, — засміялася Падузія. Справді, вже за мить патрикій з новим здивуванням, а одночасно і захватом дивився на ніжки дружини: скромні ремінці сандалій та вкритий негарними жилками підйом повністю сховалися у складках довгого пеплуму; оголеними залишалися лише пальці, але й вони одразу ж втонули у блиску золота і коштовних різнобарвних каменів — на кожен-бо палець Падузія вдягла щонайменше два персні. Та й нігті, здається, зовсім не зраджували непристойної шляхетним невістам оголеності ноги; кожен із них, крім того, що найуміліше доглянутий, був забарвлений кольором камінця на персні.

Фелікс вибирався до базиліки в якнайкращому гуморі. Щоправда, Астурія він більше не бачив, проте іспанець постійно з ним порозумівався через довіреного варвара і не лише кілька разів запевняв, що з боку людей Аеція патрикію нічого не загрожує аж до повернення магістра обох військ із Галлії, але визначив навіть день, — липневі нони, — коли Аецій, якби щасливо закінчив готську війну, прагнув би зустрітися з патрикієм, — та не в Равенні, а в Медіолані[73] — щоб обдумати шляхи і засоби спільної оборони від гніву Плацидії, який раніше чи пізніше впаде на Фелікса, хоч би навіть відомі листи і не були оприлюднені… Справа листів найдужче непокоїла патрикія, — він почувся цілковито заспокоєним і щасливим, коли довірений Астурія дозволив йому з відстані п’яти кроків приглянутись до чорних табличок, на яких він із невимовною радістю розпізнав власний почерк, а передусім товсто підкреслені слова про справу Боніфація, що кожної миті могли непоправно його згубити. Якусь хвилю задумувався, чи не кинутись на посланця з мізерикордією, той, однак, здається, без зусиль прочитав його думки, бо з приємним усміхом заявив, що за кожен крок уперед чи кожне посилення голосу, яке могло б прикликати слуг, патрикій заплатить власним життям, — окрім того, ясний Астурій лише до заходу сонця чекатиме свого посланця, якщо ж він до того часу не повернеться — іспанський комес одразу ж рушає до святого палацу з іще одним листом, про який найславутніший муж, схоже, забув. Хай там як, Фелікс одчув невимовну полегшу, впевнившись, що Астурій дотримав присяги; а щоб цілковито забезпечитись від людей Аеція саме напередодні останнього в травні дня Божого переслав Астурію відомість, що, згідно зі своїм урочистим приреченням, узяв голос на цісарській раді, виразивши бажання зректися гідності патрикія і назвавши своїм наступником Аеція. Казав правду, але не всю правду: не визнав доречним повідомити іспанця, що, тільки-но він розпочав промову, Августа шорстким голосом наказала йому замовкнути, заявивши, що ніколи не згодиться прийняти його відставку, навпаки: вважає його єдино прийнятним для цієї посади з огляду на великі його заслуги перед державою, а першою і найважливішою з цих заслуг назвала визволення від гунів Валерії. «Аецій у жодному разі не був би твоїм наступником, найславутніший мужу», — закінчила.

Крім того, остання октава принесла ще одну дуже важливу подію: поєднання патрикія Фелікса з єпископом Егзуперанцієм. Досі навіть Августа не могла їх примирити. Утішений, а, водночас, і зворушений попередженням, яке через молодого диякона прислав йому ворог-єпископ, патрикій одразу ж наступного дня вибрався до Егзуперанція, щоб особисто йому подякувати, але при цьому розвіяти його тривогу і, якщо вдасться, розпитати, звідки єпископ довідався