Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— Скажу «Час».

Друга долоня Аеція лягла на друге плече Андевота.

— Я знаю, що ви з Астурієм любите один одного, але, попри це, присягни мені, друже: хай що він тобі скаже, послухаєш його, наче це я тобі наказував…Присягни тим, що для тебе найдорожче та найсвятіше…

Андевот звів до неба вогневолосу голову, червоне обличчя, великі блакитні очі.

— Присягаю, — сказав, присягаю тим, щоб я міг у кривавій битві загинути захищаючи твоє життя, о непереможний, щоб…

Диякона Груніта розбудив гострий біль вище лівого коліна. Здивований, сів на постелі. І раптом відчув такий сам біль на литці, але вже правій. Торкнувся болючого місця, почухав — відчув невимовну полегшу. Знову ліг. І знову біль — наче щось його вкололо вище попереку. А водночас жахливе свербіння литки, там, де він почухався. І знову укол на животі! Схопився. Швидко здійняв зі стіни ледь палаючу лампадку і наблизив її до самої постелі. Вже знає! По смугастій тканині, якою він накривався, великими стрибками плигає чорна крапочка. Різко шарпнув тканину, чорна крапочка зникла. Але тільки-но Груніт поставив лампадку обіч ліжка і спробував витягтися під тканиною, знову відчув біль, цього разу на лікті. Почав чухатися — все швидше, все сильніше, — лікоть, вище попереку, живіт… Страшенний свербіж і заразом новий укол поблизу плеча. Здалося йому — задушиться від люті, що нагло зібралася під горлянкою. Лівою рукою вхопив лампадку, а тремтячу праву, наче бойову сокиру, кинув на постіль. З-під пальців знялася в повітря чорна цятка і за мить упала на узголів’я. Раптом затвердлі сильні й хижі пальці поспішили до узголів’я: чорна крапочка глузливо і тріумфально відлетіла до ноги. Пальці до ноги, чорна крапочка плигає на живіт. Але Груніс не припиняє ловитви: скрегочучи зубами, нечувано вигостривши думку й почуття, переслідує ненависного супротивника… спадає усією шириною долоні на запалий живіт, болісно щипає себе за стегно, оманливим тріумфом ламає об себе напружені нігті, аж урешті хапає ворога в ногах постелі: накриває його розкритою долонею, мов падаючою скелею, приголомшує, ранить, знерухомлює… лише тоді з радісним блиском очей бере між хижі пальці… насолоджується повільним стиском пальців і вбиває… розриває… знищує… А через мить плаче.

Такий був завше гордий і щасливий, що ніколи жодного навіть найменшого Божого створіння не вбив… не поранив… не скривдив! І вважав се великою заслугою перед милосердним Христом! А що ж виявилося?… Тому він був таким добрим, милосердним, дбайливим, щоб нікому й нічому не завдати прикрості — бо й сам ні від кого прикрості не зазнав, ніхто його ніколи не скривдив, ніхто його ворогом не був…

— Воістину, легко тоді бути добрим і милосердним, — шепоче він до себе, хлипаючи, — але хай-но з’явиться ворог — бідне мале безборонне створіннячко… хай всього лиш укусить доброго милосердного Груніта, і що ж виявляється? — як хижак, як поганин, як сатана — люто кидається на ворога… весь ненавистю дише, жене, полює, б’ється, а потім мучить… мучить… мучить…

Зривається з постелі, падає на коліна, б’є себе в голі груди.

— Господи, прости… Христе, змилуйся… — увесь тремтить. Бо що ж? Легко здогадатися: хай би се якась людина його скривдила, і ось милосердний слуга Христа зривається, хапає меча чи списа і вбиває… вбиває людину!

Хіба ж не сахався він од думки попередити патрикія Фелікса про небезпеку, бо той убив його друга Тита?… Якщо так, то хтозна, чи він прямо не бажав би Феліксової смерті, якби не приятеля, а його самого тяжко поранив патрикій! Сльози потоками спливають з очей диякона: як же далеко людині до Христової досконалості!…

Раптом перестає плакати і починає думати про Фелікса та всі свої дивні справи. Зараз… коли ж це було? Так, так, уже ціла октава минає від того вечора, коли він задиханий, злитий потом, вбіг до інсули патрикія, наказав одвести себе перед його обличчя і, не дивлячись в очі чоловіка, котрий убив Тита, одним подихом викинув із себе: «Найславутніший мужу, тебе хочуть убити… Аецій чигає на твоє життя». А Фелікс розсміявся тоді та мовив: «Дякую тобі, юначе, мене хотіли вбити, але вже не хочуть…» І дав йому повну сакевку срібла. Груніт взяв її і назавтра перед церквою Святої Агати роздав силікви вбогим.

Так, це вже октава. Натомість минає п’ятий день од вечора, коли він несподівано зустрів того молодика, що приходив до єпископа від Аеція зі злими словами. Сам він не знає, що тоді його штовхнуло підійти до того і сказати: «Христовим словом щиро дякую вам, пане, що ви облишили злі думки супроти найславутнішого патрикія». Той же якось умлівіч змінився на виду та й каже: «Не збагну я твоїх слів, бо й геть тебе не знаю»… Тоді промінним усміхом облився Груніт і сказав: «Я все знаю. Це мене святий єпископ посилав застерегти найславутнішого». А той нічого вже не казав, тільки так якось дивно приглянувся до нього та й пішов собі…

Йде до кінця прегарна майська ніч. Але Груніт не чує її чарів і навіть про них не знає, — перш ніж почне вдягатися, хоче лише доказати молитву, свою власну, ним самим складену:

— Вчини, наймилосердніший Господи Христе, щоб найнікчемніший зі слуг твоїх справді міг щось зробити в ім’я Твоєї незмірної любові до людей… Амінь. Амінь. Амінь.

— Їде, їде, — урвав нарешті тишу чекання чийсь далекий голос.

— Їде, їде! — загуло в натовпі, що хвилювався при підніжжі святині.

Сотники дали знак: уся prima schola scutariorum — п’ятсот вродливих юнаків — усі як один разом задзвеніли вістрями коротких мечів об лунку бронзу могутніх щитів. І одразу ж озвалася secunda schola spathariorum: довгі списи з різким дзвяканням вдарили в осердя малих круглих щитів. Розставлені на сходах церкви доместики вивергли з покритих понурою таємницею грудей гучний баррітус, що, здавалося, звучав так само невинно і погідно, як невинним і погожим був отой скупаний у сонячному блиску день Божий, останній перед червневими календами.

Під’їжджав патрикій імперії.

Спершу понад юрбою виросли довгі ратища буцеларіїв[72], які виблискували щирим золотом у промінні ранкового сонця. Потім білий клин піших гінців розділив надвоє чорну схвильовану гущу, показуючи очам згромаджених перед церквою жовнірів свиту патрикія, що мінилася золотом, сріблом, пурпуром і білістю. У