Жиль Леруа - Пісня Алабами

Вони приходять у своїх білих м'яких панцирах, у туніках із грубого полотна, що роблять їх невинними як небіжчики.

Увіччю в мене чорне пасмо, воно мигтить переді мною, роздирає мені овид. Чому коси мої так швидко потемніли? З віком вони мають сивіти, а не темніти. Приберіть це пасмо. Поголіть мені голову. Щоб не довелося мені більше про це балакати. Напишіть так: «Довге чорне пасмо скісно затуляло їй овид, коли вона споглядала на самоті морську гладінь, чоловіків, що курили на алеях, жінок у шезлонгах і дітлахів, які гасали берегом».

Я вмію будувати фрази. Мій чоловік письменник, не забувайте про це. Та цьому навчилася я сама, без його допомоги — о, він геть тут ні при чому.

Я вміла це ще до нього. Ще до того, як він уперше торкнувся першим пером першої сторінки першого свого записника.

Я вміла писати і збагачувала всі його творіння, та не як муза, не як натхненниця, а як ненавмисний літературний негр письменника, якому шлюбний контракт дає підстави грабувати творчість своєї дружини. Сфінкси у білих халатах мають свою теорію: я гніваюся на Скотта, бо він малював з мене всіх своїх героїнь, використовував мене як матеріал і грабував моє життя. Та це дурня, це було наше спільне життя, ми ділили цей матеріал на двох. А правда в тому, що він користувався моїми висловами, що підглядав у мій щоденник і читав мої листи, що підписував своїм прізвищем ті статті й оповідання, котрі написала я. Правда полягає в тому, що він украв плоди моєї творчості та ще й запевняв, що їх ніколи в мене не було. І що мала я почувати після цього? Ув'язнена, обманута, запропаща тілом і душею — ось якою я бачу себе. Це неможливо назвати життям.

Лікарі дуже люблять Скотта. Мовляв, треба прийти йому на поміч, витягти ту скабку, що застрягла у нього в нозі… ох, що я кажу! — оту кляту уразу з його серденька: що його жінка здуріла. І Скотт, і всі ті коновали кажуть, що писати мені шкідливо. Танок шкідливий для мого тіла, писання небезпечне для мого глузду. Тільки ж зачекайте. Малювати, це можна; я маю право малювати. Глузд мого чоловіка здоровий, він має право панувати наді мною. Отож, усе пристойно. Але хто мені скаже, що я не спробую вдатися до порнографії й не почну малювати сцени, де повнісінько сексу і крові? Вони заслужили цього.

Та ні, я малюю Нью-Йорк, малюю Париж, найжвавіші міста з-поміж тих, де я бувала. Малюю біблійні сцени, сюжети релігійних притч, які в нашій Алабамі цінуються набагато вище, аніж міські краєвиди. Я мушу заробляти гроші для Патті й для себе, ті гроші, які було змарновано. Фітцові книжки вже геть ніхто ніде не купує, хіба що у Франції, де його й досі люблять. Та зиск із них такий мізерний, що й горобцям на корм не вистачить. Голова родини — це я. І я почуваюся здатною до цього. Я ходжу щодня по декілька годин: під час тих прогулянок глузд мій яснішає, думки ширяють, — та безуму в них нема. До мене повертається снага.

Ця світлина в «Балтимор Сан» засмутила мене: вони попросили позувати перед мольбертом, а що треба було і в об'єктив дивитися, то на світлині в мене дурнуватий вигляд, профіль у три чверті, погляд у порожнечу, позбавлений будь-якої мети. І худорба така, що мене геть не впізнати. Коси так коротко підстрижені, що нічого не затуляють. У мене ніби з'явилася нова спідня щелепа, здорова, мов у коняки. Єдине, що погладшало в мене, це руки, — вони завтовшки, мов ноги. І ще на тій блягузницькій світлині мене змусили вбрати хвартуха, щоб затулити спідницю і корсаж. Ох, не малярську блузу чи хвартуха скульптора, ні! А квітчастого хвартуха добропорядної хатньої господині.

Мені подобається бути цією кощавою молодицею, кепською дружиною і нездалою матінкою, що нічого не їсть і тому помирає. Скотт передав мені п'ятдесят доларів, щоб я придбала фарби: то був останній його привіт, останній дарунок.

Ми так

кохали одне одного

і такого

болю завдали,

що мені

забиває

дух…

Що зблизило нас? Амбіції, танці, алкоголь — звісно ж, це так. Несамовите бажання красуватися. І ніякий етер не міг би бути величніший чи могутніший.

Ми зі Скоттом діти старих людей. Діти стариганів завжди розбещені, це давно відомо й доведено. Я попереджала: не