Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

— Ну, чого ти так розфуркалась на неї? Може, вона з ним хотіла бути, а тут і тітка, і ми.

— Аякже! Він, бідолаха, з фронту поспішає, а вона в Харкові у губернатора сидить. Мені його шкода. Та, мабуть, він, як не дурний, не дасть собі на голову сісти. Коли б не так швидко вінчання, їй-богу, ти могла б його відбити. Я б тобі дороги не перебігала, а допомогла б. Він так на тебе дивився — помри, та й годі!

— Ольго, ти справді верзеш казна-що. Навіщо він мені здався?

Справді, навіщо він їй здався? Треба тікати. Володька допоможе. Он біжить здоровило довгоногий.

Усе вийшло як по писаному, Володька зі смаком розіграв свою роль. Тепер можна було відверто хвилюватися — хоч би коней з пасовиська хлопці швидше привели, хоч би на станцію не спізнитися. О котрій проходить швидкий? Хоч би квитки на нього дістати! Скільки хвилин стоїть?

— Літко, ми не встигнемо! — коверзувала Ольга. — Подумати — тільки три хвилина, хіба можна з речами сісти за три хвилини? Звичайно, чого б це поїзд стояв на цій паршивій станції більше як три хвилини?!

— Пусте! Чого ви хвилюєтесь? Та щоб ми не встигли за три хвилини посадити вас у вагон! — безапеляційно заявив Володька. — Я, Сергій, попівський Ничипір — та за одну хвилину внесемо!

— Ти, Олю, краще все склади, не забудь нічого, — наказувала Літа.

А сама хвилювалася не про речі. Тільки б Ігор не довідався. Хоч би він затримався на тій Скельці, тільки б він не довідався раніше, ніж вони поїдуть.

То їй здавалось, що вона робить саме так, як треба, а то картала себе, що це обман, не достойний Ігоря, адже вона обіцяла лишитися. Хвилинами вона намагалася виправдати себе думкою, що це все просто вигадка розбалуваного юнака, але знову Перед нею поставало його обличчя з червоним шрамом на скроні і руки, які він стиснув так міцно, ніби сам боявся і тримав себе. І лунали слова: «Адже не мимолітної зради я жадаю, я хочу, щоб ви завжди були зі мною, моєю дружиною, моєю не крадькома, не потай, а перед усім світом і в радості, і в горі».

І вона була певна, що ні Аді, і нікому він так не казав.

Диякониха бідкалася:

— В кої віки, в кої віки — і то відпочити не дадуть. Батько Гаврило, Володька, та як там з кіньми? Чи вони ще й досі на лузі? Зберу зараз на дорогу! Оце діточкам вергунів, пиріжки, горішки медові. Хай поласують, оце маслечко в горнятку, своє, не куповане, і яєчка. Хіба ж я так гадала вас виряджати, я ж хотіла, як у людей, все наготувати.

— Я ж і на селі гадала перед від’їздом чогось придбати, — сказала Літа Миколаївна.

— Та сьогодні усі на селі гуляють. Я піду зберу, що дома є.

Ольга нічого не розуміла, сердилась, буркотіла.

— Я яєчок не повезу — яєчню у вагоні влаштовувати, сама з ними порайся, я за масло відповідатиму, воно не розіллється.

Літа на все була згодна.

— Літко, — раптом іншим тоном звернулась до неї Ольга, — я щось не доберу. Ти що, нічого не знала, і на тобі — розшукують, кличуть. Хоча, по правді, мені вже тут нудно. Ну, виспалась, ну, їла з ранку до вечора. Один тільки цікавий мужчина, та й той жених, — засміялася вона, — і сам не знає, на яку ступити. Крутиться між невістою і тобою. А ці столичні — нудота, і молода, і теща. Ігуменя мені більше до вподоби, з нею цікавіше було б ближче познайомитися, так зайнята весь час — то архієрей, то монастир, то весілля.

— Ходімо попрощаємося з нею, — запропонувала Літа, бажаючи, щоб Ольга відмовилась.

— Йди сама!

— Ну, тоді впаковуй усе, щоб на станцію своєчасно приїхати. Ви, Меланіє Степанівно, і ви, отче Гавриле, нікому не кажіть, що я так сполохом їду, а то треба буде і до батюшки зайти попрощатися, і сюди набіжать.

— Правда, правда. Ти, мати, вже нікому анітелень, як Літа Миколаївна хоче. Може, ще приїдете? Ми ж вас так чекали!

— На покрові, безпремінно на покрові, — підхопила Меланія Степанівна, — а я вже і яблук, і грушок діточкам наготую, і діжечку з кавунами наквашу. Ой, хіба ж так у людей виряджають, як оце зараз?

— А що ж, може, й приїду. Мені у вас дуже добре було, — говорила Літа, а сама думала зовсім про інше. — Я тільки до матері Серафими зараз зайду попрощатись.

— Аякже, аякже, вона така рада вам була! А молоді з її матір’ю кудись нещодавно поїхали, я сам бачив, — повідомив диякон.

— Та вони мені без діла, — спокійно сказала Літа. — Я до матері Серафими, вона мене так привітно приймала.