Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

— На рідкість привітно, на рідкість, — пробасив отець Гаврило, — вона у нас мудра, людей наскрізь бачить.

‘ «Нічого вона не побачила», — подумала Літа і поспішила до ігумені. Все виходило гаразд, значить, так і треба було.

Мати Серафима сиділа чомусь зажурена в своєму кріслі біля вікна, а може, просто була втомлена.

— Ви пробачте, що я порушила ваш відпочинок, — сказала Єлизавета Миколаївна, — але я не могла поїхати, не попрощавшись з вами.

— Як поїхати? — здивувалась мати Серафима. — Коли? Чому? Я ж певна була, що ви залишитесь на вінчання, що разом проведемо їх.

— Я їду зараз. Уже коней запрягають. Так треба.

Вона не могла примусити себе збрехати цій старій жінці про якісь там показові уроки, негайну потребу бути вдома, так, як плела диякону і дияконисі та Ользі, хоча Ольга відчувала, звичайно, що все неспроста. Та до Ольги байдуже, вона їй зуміє затулити рота, а вдома тільки бабусі скаже правду — своїй мамі. Зараз мовчала. Мати Серафима взяла рукою її за підборіддя, підняла голову і глянула в живі очі. Літа мала право дивитися прямо і чесно.

— Дякую, — сказала стара жінка і обняла її. І нічого не треба було пояснювати. — Ви добра і благородна людина. Спасибі, що прийшли попрощатися.

Вона поцілувала і перехрестила Літу.

Уже в дверях Літа раптом зупинилась.

— Скажіть, будь ласка, Ігореві Павловичу, щоб він не гнівався на мене, що я не лишилась. Прошу вас, скажіть! — І вона пішла. Їй було дуже сумно.

На ганку ніжно обняла Устинку, яка сторопіла від несподіваної ласки.

— Ви ще прийдете? — вона ж нічого не чула.

— Аякже... Звичайно. Все гаразд.

Усі вдома були задоволені, що вони вже повернулися так швидко та ще й навезли стільки смачних подарунків.

— Обережно виймайте з кошика, там яєчка, — казала Літа Миколаївна. — Олька не хотіла везти, а я вже над ними сама трусилася. Он печиво, пиріжки. Мамо, отець Гаврило тобі проскурку передав, вже свячена. Олько, поділи печиво і ласощі моїм і Петрусику. А де масло? Ти ж везла, відкладай собі.

Ольга кинулася розбирати свої пакунки.

— Ой, убий мене! Я його забула в вагоні. Я горщичок той в куточку окремо поставила і забула! Убийте мене!

Бабуся була обурена, тільки мовчала — ще б пак, у такий час забути горщик домашнього масла! Ольга зніяковіла, але Літа сказала:

— Олько, не переживай, плюнь на це масло! Наче й не було! — І повторила тихо: — Наче нічого не було.

Їй хотілося швидше лишитися самій і уявити, що там, у монастирі. Оце зараз дзвонять до ранньої відправи. Мати Серафима піде, Ада і її мати, звичайно, ще спатимуть, а Ігор, певне, піде, дивитиметься в лівий притвор, де вона ставала усі ці три дні. А сьогодні її не буде. Потім за сніданком у тьоті дивитиметься у вікно, прислухатиметься до кроків. А її не буде. Мати Серафима раптом повідомить, що Єлизавета Миколаївна непередбачено мусила негайно поїхати, чомусь викликали, і вона приходила попрощатися, а їх не застала.

І далі Літа вже не могла уявити, що було...

І як переказала мати Серафима останні її слова — «щоб не гнівався», — теж уявити не могла.

Коли Літа проводжала до хвіртки Олю, та все ж таки спитала, Петрусь побіг наперед і нічого не чув:

— Літко, скажи, як подрузі, правду. Він тобі признався в любові?

— Ні, — твердо відповіла подруга.

Це ж була правда, він тільки сказав, що вже любить її дітей, а до неї цього слова не вживав... а її хоче мати дружиною... то про це ж Ольга не питає.

— А ви цілувалися?

— Ні, — ще твердіше і спокійніше відповіла Літа. І це ж була правда, тільки вона його поцілувала у шрам на скроні.

— Чого ж ти тоді втекла?

— Так треба було. Олько, я тебе прошу, дуже прошу, нікому нічого не кажи, бо інакше я порву з тобою навіки.

— Хіба я тобі не друг? — навіть обурилася Ольга. — Мовчатиму як риба. Як заморожена риба! — хотіла вона пожартувати, та глянула в зажурені очі подруги і замовкла.

— А кофточку собі лишай на пам’ять, — мовила Літа.