Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

не гаючи й хвилинки, вирішити як. Щоб це було цілком пристойно і не викликало ніяких ані здогадок, ані розмов або несподіваних вчинків Ігоря. Правда, за нього вона не могла вирішувати і ручатися, але те, що залежало від неї, вона зробить. Вона йшла і твердила собі в думках:

— Я поїду, і все буде гаразд. Поїду, і все буде гаразд. Він схаменеться. Мене не буде, і все буде гаразд. Хіба він зробить щось непутяще?

Але згадувала його впертий, наче не при собі, погляд, гіркі зморшки коло куточків губ, і ставало страшно.

— Коли б мене не було, усе було б добре, — і заспокоювала, і картала себе водночас. — Я поїду, і все буде гаразд, — і попри все, вірила усьому, що він їй казав. Що ж може трапитись? Чи вона тікає, як страус, сховавши голову під крило? Чи справді думає, що все без неї владнається?

— Я поїду, і все буде гаразд, — знову вже вкотре повторила вона майже вголос ці слова і зупинилася. Раптом на мить зупинилася.

Вона знову згадала, але з якимось іншим почуттям, його красиві чоловічі руки, міцно стиснуті, його юнацькі губи, то ледь іронічно скривлені, то в такій дитячій усмішці, що враз мінила все тонке, немов виточене, гарне обличчя, темні очі в такому розпачі — і їй хотілося швидше втекти. Від себе... Вона прискорила кроки.

...Як добре, що вона не сказала йому, що її чоловік старший за неї на двадцять п’ять років...

Поряд з садибою диякона у садибі попа вона побачила Володьку, певне, прямував до поповича, такого ж гульвіси, як і сам.

— Володю! — гукнула вона. Володька вмить перестрибнув через тин, як: завжди, зневажаючи всі нормальні шляхи і стежки. —Володечку, ти мені дуже потрібний. А де Сергій?

— Сергій, ги-ги, — пішов з попівськими дочками у березовий гай.

— От і добре, що його нема. Я знаю, ти шалапут, гультяй, але в тебе благородна душа.

Володька аж сторопів, почувши таке, та ще від Літи Миколаївни, якій він вірив, як богові.

— Те, що я тобі скажу, жодна людина не повинна знати. Ти мені допоможеш у дуже серйозній справі, моїй особистій справі?

— І Сергієві не казати?

— Жодного слівця, я тобі вірю. І взагалі нікому, навіть батькові і матері.

— Чого б це я їм щось казав? — презирливо скривився Володька. Йому полестило, що не до підлабузника Сергія звернулася Літа Миколаївна, а до нього.

— Хвилин за десять ти прийдеш додому і скажеш мені, можна і при всіх, як трапиться, що випадково зустрів знайомого з Полтави, і той переказав, щоб я негайно поверталася додому. Ну, скажімо, їхали зі станції і мусили по дорозі заїхати сюди і переказати, а побачили тебе і доручили тобі переказати, що от кличуть негайно... Чого?... Зараз вигадаю.

— Що хтось захворів, — бовкнув Володька.

— Ні, ні, тільки не це, а то ще наврочу. А! Що мене призначили давати показовий урок повітовим і сільським учителям. Позавтра. Адже зараз проходять курси вчителів. Хто там буде розбиратися! Я ж щоліта даю. А потім за всяку ціну ти роздобудеш коней до станції, щоб встигнути на нічний поїзд.

— А наш кінь нащо? А другого я попівського візьму. А Серьожці дуля!..

Він був дуже задоволений з такого важливого, тонкого та ще й таємничого доручення.

— І дай чесне слово — нікому ніколи ані півслова.

— Літо Миколаївно! Та ви ж для мене, та я ж для вас, хай мене бог поб’є, щоб я на випускному провалився, коли хоч слівце... Та я ж для вас не тільки цю дрібницю, а коли треба... — почав божитися і присягатися Володька.

— Йди швидше і одразу повертайся, щоб я встигла з матір’ю ігуменею попрощатися.

Після зустрічі з Володькою вона зібрала всі сили, щоб ніхто не помітив її хвилювання. Головне, щоб усі повірили в необхідність негайного від’їзду. Ольга з насолодою ще вилежувалась.

— Хто тебе кликав? Я вмить заснула, ще й зараз вставати не хочеться.

— Ну й не вставай, ще трошки полеж. То Устя, послушниця від ігумені приходила, щоб увечері прийшли.

— А ну їх! Я не піду, — сказала Ольга, — зовсім мені ця риба не сподобалась, сидить і не поворухнеться. А він, їй-бо, в неї не закоханий, мабуть, в її діаманти! Більше на тебе зиркав. Коли б ти не дурна, закрутила б йому легко голову.

— Навіщо? — спитала Літа, не підводячи голови. Вона потихеньку складала речі, наче щоб навести лад у кімнаті.

— А так, просто, на зло цій княжні пихатій, сидить і ані слова до нас, наче ми таких не бачили. У мене була подруга, у графа Лотоцького гувернанткою служила, так що вже пани... а коли я приїздила до неї в гості, так завжди і на прогулянках разом, і в ігри різні