Сюзанн Лафлер - З любов’ю, Обрі

Вона кивнула, вже тримаючи слухавку.

— Привіт, Джанет! Так, це знову я. Так… Обрі хотіла б із нею поговорити. За кілька хвилин? Звичайно. Ми будемо вдома. Дякую.

Бабуся поставила телефон на стіл.

— Вона подзвонить буквально за хвилину.

Я кивнула, щоб показати, що зрозуміла.

Минуло щонайменше п’ять хвилин. Я лишалася на кухні й чекала.

Коли задзвонив телефон, я аж підстрибнула. Натиснула кнопку «говорити» і притиснула слухавку до вуха. Я не привіталася.

— Обрі?

Це був мамин голос, але сумний, хрипкий, таким він став після аварії.

Серце стрибало у мене в вухах. Може, вона навіть могла його чути.

— Обрі, сонечко? — сказала вона знову. — Вибач. Мені так шкода.

Вона стала плакати.

— Вибач мені, будь ласка.

Я слухала. Могла чути мамине дихання і якесь шарудіння по інший бік дроту. Це міг бути носовичок у маминих руках.

Ти мене чуєш, мамо? Ти чуєш, про що я тебе питаю?

Учепившись в телефон, я чекала відповіді.

Не знаю, як довго це тривало. Дві хвилини. Десять. Двадцять.

Я відклала слухавку на стіл. Телефон тихенько тенькнув, коли я натиснула кнопку «Говорити».

Коли я почула своє уривчасте дихання, зрозуміла, що також починаю плакати. Потім мене обійняли бабусині руки.

— Ходи, ходи! — ніжно сказала бабуся.

Вона підтримувала мене, а потім повела сходами нагору. Бабуся дала мені в руки Семмі, а коли ми зайшли в мою кімнату, взяла контейнер і випустила рибку в акваріум. Я залізла в ліжко, бабуся поправила моє мокре від сліз волосся. Я була готова віддатися тому, з чим боролася минулої ночі, — і швидко заснула.

Коли двері відчинилися, надворі було ще темніше. Маленька фігурка стояла, освітлена яскравим світлом з коридору.

Бріджет.

Вона стояла і чекала.

— Я не серджуся, — сказала я. — Можеш зайти.

Бріджет скинула туфлі, висмикнула руки зі свого пальтечка. Лишила речі біля дверей і зачинила їх. Побігла до ліжка. Я відгорнула ковдру, і вона пригорнулася до мене.

— Вибач, Обрі, — сказала вона. — Я мусила.

— Я знаю, — відповіла я.

Вона поклала голову мені на груди. Мої пальці добралися до її волосся.

— Навіть якби я подолала весь той шлях, то все одно б не знала.

— Не знала б чого?

Але я не могла сказати. Врешті-решт питання розчинилося у післяобідній темній тиші. Бріджет заснула перша.

— Де ти хочеш сьогодні сидіти? — запитала Бріджет.

Ми стояли в куточку кафетерію — Бріджет зі шкільним обідом на підносі, я — з коричневим паперовим пакетом. Шукати місце в їдальні було не так уже й весело, але зазвичай ми знаходили порожній столик, за яким могли сидіти самі.

Я почувалася винною перед Емі, бо не виконала її прохання. Наступного дня я збиралася на зустріч із нею і мусила б зізнатися, що не сиділа під час обіду поруч із незнайомими дітьми.

Саме тоді я побачила Маркуса, який сидів сам — барабанив пластиковою виделкою по своєму підносі.

— Сядьмо отам, — сказала я.

— Де? — запитала Бріджет.

— Отам. Біля Маркуса.

— Біля кого?

Я кивнула в його бік. Бріджет підняла брови.

— Чому?

— Тому, — відповіла я. — Він сам.

Насправді я не знала, чи хотіла виконувати завдання Емі, але, можливо, Маркусу також треба щось зробити для Емі, окрім того, з усіх людей у гамірному кафетерії він здавався найкращим вибором.

— Добре, — сказала Бріджет.

Я повела Бріджет за собою.

— Привіт, — він уважно подивився на мене. — О-Брі.

Я кивнула, щоб показати, що він правильно вимовив моє ім’я.

— Можна сісти?

— Ласкаво прошу! Ласкаво прошу! — сказав Маркус дуже голосно.

Бріджет знову підняла брови, але поставила свій піднос на стіл і сіла. Я також сіла і витягла з пакета сандвіч із шинкою, апельсин і шоколадний пудинг. Маркус же, після своєї заяви, повернувся до свого уявного барабану на підносі.