Сюзанн Лафлер - З любов’ю, Обрі

Я похитала головою і зайшла до школи зі своїм товстющим наплічником. Коли пакувалася, місця для домашніх завдань чи книжок не лишилося, тому я не знаю, чому взагалі побрела до класу. Мабуть, тому, що розуміла, що вранці, коли всі заходять досередини, було б занадто складно вийти зі школи непоміченою. Коли я сказала, що не маю домашнього завдання, панна Енглхарт попросила принести його завтра. Те саме сказали учителі математики й природознавства. Але це не мало жодного значення, бо завтра мене тут не буде.

Під час обіду я не пішла в кафетерій. Замість того відчинила двері і вийшла надвір. Пройшлася до велосипедних стійок і стала шукати незамкнений велосипед. Так я могла добратися принаймні до залізничного вокзалу. Якби пригадала, як туди доїхати.

— Обрі, — почулося за спиною. Я обернулася. Це була Емі. Чудово.

— Що ти робиш тут, з наплічником? Ти ж не збираєшся додому?

— Ні, — відповіла я.

— Заходь. Я хочу з тобою поговорити.

Емі завела мене назад до школи.

Бабуся їй подзвонила. Я мала б здогадатися.

Я гепнулася на стілець у кабінеті Емі.

— Я бачила, як ти виходила з будівлі, — сказала вона. — Але не була впевнена, куди ти збираєшся. У тебе все гаразд?

— Я…

Я не знала, що сказати. Я навіть не знала, моя новина — хороша чи погана? Якщо це хороша новина — знати, де мама і що з нею все гаразд, то чому мені так сумно й боляче?

У двері постукали. Зазирнула секретарка.

— Бабуся Обрі тут і готова забрати її додому, — сказала вона.

Це було для мене несподіванкою. Бабуся дізналася ще щось? Може, мама телефонувала?

— Я відведу її в приймальню, — сказала Емі. Секретарка зачинила двері.

— Перед тим, як ми підемо: чи є щось, про що ти хочеш поговорити?

Я похитала головою.

Емі відвела мене у коридор, де чекала бабуся. Вони потиснули одна одній руки, і бабуся їй подякувала. Вона сказала, що вже записала мене у журналі, де відмічають тих, хто йде зі школи раніше, тож ми пішли до машини. Коли я відчинила двері, то зі здивуванням побачила на пасажирському сидінні пластиковий контейнер із кришкою.

— А що Семмі тут робить? — запитала я.

— Він не хотів миритися з тим, що його покинули, — сказала бабуся. — Тому я сказала йому, що ми можемо тебе наздогнати.

Я взяла контейнер і поставила собі на коліна. Бабуся також уже була в машині, але двері все ще лишалися відчиненими. Бабуся навіть не повернула ключ запалювання.

— Як ти дізналася? — запитала я.

— Скажемо так, маленька хороша дівчинка трохи збрехала. Коли побачила, що її подруги немає в кафетерії, вона сказала, що їй погано і треба піти до медсестри, а потім сказала медсестрі, що мусить подзвонити додому. Мамі вона сказала піти до сусідки і сказати, щоб я негайно їхала до школи, бо Обрі збирається втекти.

— Бріджет?

— А хто ж іще?

Я нічого не сказала.

— Я сьогодні з нею говорила, — сказала бабуся.

— З Бріджет?

— Ні. З твоєю мамою.

— Ох…

Моє серце стало шалено підстрибувати. Може, бабуся взяла Семмі, щоб відвезти мене туди. Може, вона хоче посадити мене на літак і відправити до мами.

— Що вона сказала?

— Що просить вибачення. Повторювала це знову і знову. Вона просить вибачення.

— Просить вибачення за що?

— За те, що поїхала.

Це було не те, що я хотіла почути. Я думала, можливо, якби я могла повернутися до неї, вона б побачила, як вона помилялася і як сильно мене любить.

— Я думала, — повільно почала бабуся, — може, ти б хотіла з нею поговорити?

У машині була абсолютна тиша, її порушувало лише хлюп-хлюп Семмі та тріпотіння його плавників.

Я кивнула.

— Ти б хотіла?

— Дуже, — прошепотіла я.

— Ти впевнена?

— Так.

Ми зачинили двері й потихеньку рушили додому.

Лише коли ми зайшли до кухні, я нарешті зауважила, як надворі похмуро. Без увімкненого світла, хоча була лише перша година, у будинку було дуже темно. Ми увімкнули світло.

Я сіла біля кухонного столу.

— Бабусю? Можна, я потім піду в ліжко? Я справді втомилася.