Сюзанн Лафлер - З любов’ю, Обрі

За кілька хвилин повернулася бабуся, вдягнена і причесана. Вона сіла на ліжко і взяла мене за руку.

— Твоя мама дуже довго їхала, — почала бабуся. — Ми не думаємо, що у неї був якийсь конкретний план. Вона зупинялася в мотелях, кемпінгах, де можна було просто припаркувати машину на ніч. Скидається на те, що вона була абсолютно сама, доки врешті зупинилася у будинку подруги в Колорадо.

— Тітки Джанет?

— Так. Джанет давно не говорила з твоєю мамою, тож не знала нічого про те, що трапилося навесні. І коли твоя мама приїхала, поводилася так, ніби все було добре, сказала, що влаштувала таку собі дівчачу мандрівку. Коли Джанет запитала, як справи у дівчаток, вона відповіла, що у вас все добре. Джанет запропонувала лишитися на якийсь час у неї. Та через кілька днів відчула, що щось не так. Твоя мама цілими днями спала, але не спокійно, а весь час кричала. Коли ж Джанет побачила, що вона не дзвонить додому, то зрозуміла, що трапилося щось дуже погане.

Бабуся зробила паузу, щоб подивитися на мою реакцію. Я сиділа з заплющеними очима, але слухала.

— Сьогодні Джанет поговорила з твоєю мамою про те, що сталося. І зрозуміла, що ти лишилася сама. Вона не знала, кому дзвонити, тож стала шукати підказку в маминих речах, знайшла записник і подзвонила за номером, біля якого значилося «Мама».

— Тобі.

Бабуся кивнула.

— Це все? — запитала я. — Все, що ти знаєш?

— Є ще дещо, — продовжила бабуся. — Ще я поговорила з дядьком Девідом. Він поїде її забрати. Виїжджає просто зараз. Відвезе її до Вірджинії й поведе до лікаря. Не того, що перевіряє горло чи легені, а того, що перевіряє почуття.

— Я знаю, якого, — сказала я.

Бабуся кілька хвилин мовчала. А потім запропонувала:

— Я можу знову поставити воду на спагеті.

Я похитала головою:

— Я не голодна.

— Лишаю тебе саму, — сказала бабуся.

Вона встала і пішла до дверей. Я залізла під простирадла, ніби вже збиралася спати.

— Бабусю? А ти знаєш…

Бабуся зупинилася біля дверей і повернулася до мене.

— Чи знаю що, сонечко?

— Чи вона взагалі мене кликала? Ну, ти знаєш, коли спала…

— Я впевнена, що кликала, — сказала бабуся.

Коли бабуся пішла, я почувалася, ніби з’їла цілу каструлю спагеті, а вони перетворилися на черв’яків і звивалися у мене в шлунку.

— У тебе такий вигляд, ніби ти зовсім не спала, — сказала наступного ранку в автобусі Бріджет. — Твої очі червоні й смугасті.

Вона мала на увазі, що в очах полускалися судинки. Я їх терла. Я справді небагато спала. Але десь о третій чи четвертій ранку, знаючи, що в мене є план, я таки заснула. Коли я спала, мені снилася мама — я кудись їхала, щоб зустрітися з нею. Уві сні я не знала, хто був за кермом. Потім я ніби прокинулася, але коли заплющила очі, знову почався той сон.

— Моя мама… знайшлася, — сказала я. — Вона в Колорадо. Але мій дядько забере її назад до Вірджинії.

— О, — вигукнула Бріджет. — Це ж… добре, правда?

Я стенула плечима.

— Що ти збираєшся робити? — запитала вона.

Коли мама зникла, я не могла піти за нею. Я не знала, де вона. Тепер я знала.

Бріджет подивилася на мене. Потім видерла в мене з рук пухкенький наплічник і відкрила основне відділення.

— Обрі! — закричала вона. Потім заговорила тихіше: — Обрі, ні!

Я хапнула наплічник і стала швиденько запихати назад джинси, шкарпетки і спідню білизну.

— Як ти збираєшся туди добратися? — прошепотіла Бріджет.

— Потягом, — відповіла я.

Я знала, що вісімдесяти доларів, які лежали у мене в кишені, було недостатньо, щоб подолати весь шлях потягом, але принаймні було з чим починати.

— Або автобусом. У цій країні їздить купа автобусів.

— Ні, — сказала вона.

А я ж іще не згадала про велосипед. Я могла б вкрасти якийсь біля школи. Дорога забрала б багато часу, але ж я знаю, як подбати про себе.

— Я мушу, — сказала я. — Якщо вирушу зараз, зможу дістатися до Вірджинії раніше за маму.

— Ні.

Автобус приїхав до школи. Діти стали виходити. Я також встала, Бріджет не відставала від мене ні на крок. Коли ми вийшли з автобуса, вона сказала:

— Обрі, все добре.

— Нічого не добре.

— Вона в безпеці, і ти в безпеці.