Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

Рогнідою Володимир-князь со киянами. Прийшли і город обступили Кругом, і город запалили. Володимир-князь перед народом Убив старого Рогволода. ... Так отакії-то святії Оті царі.

Нашими молитвами, внуче Дажбожий, ти возвеличив малих отих рабів німих і на сторожі коло них поставив Слово. І возвістив їм святу волю Праотців наших:

Свою Україну любіть. Любіть її... Во врем’я люте, В остатню, тяжкую минуту За неї Господа моліть!

Ми чули, дорогий наш Тарасе, як за кілька місяців до відходу у Вічність твоя чиста душа просила Господа:

Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!

Земної любові, сім’ї, дітей, хатинки над Дніпром наш Бог тобі не дав, Тарасе. Бо ти мусив, за помислом Творця, дбати про вічне. Он як добре сказав у 1975 році про твоє вічне, Тарасе, волинський поет Олександр Богачук:

Старіє все... Навіть і весна. І навіть сонце над землею. Не вкриє слова сивина, Якщо народжене душею. Б є блискавиця із-за хмар І гасне, як миттєва птиця. Лише Тарасовий «Кобзар» Сія, як вічна блискавиця.

Багато українців носять тепер у своїх серцях таке Святе Письмо: «У почині було Слово. І Слово було у Шевченка. І Слово було Україна!»

Велика дочка України Ліна Костенко написала: «народ шукає в геніях себе». І так побачила твоє безсмертя, Тарасе:

Пішов у смерть — і повернувся в думі. І вже тепер ніхто його не вб’є.

Найбільший Геній нашої нації ходив іще у кріпаках, а вже «списував Сковороду»!

Писанки Кості Шишка

«Ми всі — діти Шевченка», — казав у Луцьку українець Кость Шишко. За лічені дні до своєї смерті він написав: «З надією вглядаюсь у майбутнє, де має здійснитись споконвічна мрія про український рай, окреслений Тарасом у казематі з розмахом мікеланджелівських фресок у невибагливому, здавалося, „Садок вишневий коло хати...“»

Твоїми устами, Тарасе, Кость питався українців: «Навіщо серце я скришив об душі з каменю глухого?». А про себе гірко казав:

З яким трудом я крихту світла двигав В життя задушливу гнітючу ніч.

Але він твердо знав, що

Ми ж не підпільна організація. Ми — нація!

Кость Шишко дружив з трагічної долі волинським художником Олександром Валентою. І вмів малювати. Якось намалював ось такого хреста, на якому тоді розпинали тих з його покоління, хто ще мав у грудях живе серце:

Винайдений Костем оцей НІМОГОМІН (з якого боку не читай, а виходить той же НІМОГОМІН!) характеризував німоту тих недобрих для українців часів сатанинського комунобільшовизму. Але ж в осерді того хреста Кость поставив букву Г — глаголь! І якщо читатимете від неї, то на всі сторони світу — схід, захід, північ, південь — лине український ГОМІН. Той Гомін Золотий, який так чуйно ловило юне українське серце Павла Тичини!

А ще ця Божа українська душа, Тарасе, — Кость Шишко — намалював цілу книжку писанок! Йди-но, Костю, у наше коло, покажи нам писаночку-другу.

— Низько кланяюсь святому товариству і батькові Тарасу! Вибрав я для вас три свої писанки. Ось послухайте, як буде ваша ласка.

Під ночі чорний камінь день золоті поклав ключі чумацьким шляхом вічність мчить і креше з-під копит зірками *** Над полем жайвора співаночка весела краса у серці неподільним болем мов білі хусточки бабусь