Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

це мене все ж вилікує, — жорстоко промовила Ільза. — Я не можу і не буду кохати перебіжчика. Сліпий кажан, натуральний ідіот — ось хто він! Ха, а я все ж досі ним переймаюся. Емілі, досить дивно те, що я тебе не ненавиджу. А ще я так хотіла б тебе зневажати. Снігова королево, чи ти коли-небудь переймалася кимось, бодай якоюсь істотою, за винятком отого свого пера?

— Перрі насправді ніколи не кохав мене, — ухилилася від відповіді Емілі. — Він лише уявляв собі, що кохає.

— Що ж, я була б абсолютно щаслива, якби б він лиш уявив, що кохає мене. Я марю цим. І ти єдина людина в цілому світі, якій я довіряю настільки, щоб висловити все це. Саме тому я не можу зненавидіти тебе, що б там не було. Я сміливо можу ствердити, що я й наполовину не така щаслива, як про себе думаю. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає за наступним поворотом. І після цього повороту я збираюся вирізати Перрі Міллера зі свого життя й думок так само, як сьогодні вирізала його очі. Емілі, — тон і поза Ільзи нагло змінилися, — знаєш, цього літа Тедді Кент сподобався мені більше ніж протягом усього життя.

— О, — ця односкладна відповідь була досить красномовною, однак Ільза не відчула справжнього її значення.

— Так. Він такий чарівний. Ті два роки, що він провів у Європі, щось таки з ним зробили. Хоча, можливо, вони просто навчили його краще приховувати свій егоїзм.

— Тедді Кент не егоїст. Чому ти його так називаєш? Поглянь лиш на його відданість матері.

— Бо вона його обожнює, а Тедді подобається, коли його обожнюють. Знаєш, саме через це він іще досі не зустрічався з жодною дівчиною. Через це і, можливо, ще через те, що дівчата бігають за ним. У Монреалі це перетворилося на справжнісіньке переслідування. Вони виставляли себе такими дурепами, чекаючи на нього з висолопленими язиками, що мені навіть хотілося перевдягтись у чоловіче вбрання і заприсягтися, що я не однієї з ними статі. Без сумніву, те саме коїлось і в Європі. Жоден живий чоловік не може пережити такі шість років і не зіпсуватися вщент, не стати пихатим. З нами Тедді нормальний, бо ж він знає, що ми його давні друзі і бачимо його наскрізь і що ми не потерпимо всіляких дурниць. Але я бачила як він сприймає як належне подаровану йому витончену усмішку, погляд, дотик, якими його нагороджували. Каже кожній те, що, на його думку, вона б хотіла почути. Щоразу, коли я ставала свідком цього, в мені прокидалось нестримне бажання сказати йому щось таке, що він роками згадував би, прокидаючись о третій годині ночі.

Сонце світило на купку пурпурових хмаринок за Чарівною Горою, й тінь із прохолодою стелилися її верхівкою й далі росянистими полями конюшини аж до самого Місячного Серпа. В кімнатці ставало темно, а мерехтіння Чорноводдя, просочуючись крізь гайок Високого Джона, зрештою зробило все довкола темно-сірим.

Цей вечір для Емілі було зіпсовано. Але вона відчувала, знала, що Ільза багато в чому помилялася. Також її втішило те, що вона вочевидь прекрасно берегла свою таємницю. Навіть Ільза не підозрювала про неї. А це було приємно усвідомлювати обом половинкам її — і Мурреївській, і Старівській.

Втім, Емілі довго сиділа коло вікна, дивлячись просто в чорну ніч, яка потиху розквітала блідим сріблом, поки підіймався місяць. Тож, дівчата бігають за Тедді.

Тепер вона так хотіла не бігти тоді так швидко, коли він покликав її до гайка Високого Джона. «Лиш свисни, й я прийду до тебе, любий мій» — усе в цій пісні таке прекрасне. Але вони живуть не у шотландській баладі. Та ще як змінився голос Ільзи під час того майже інтимного зізнання. Чи мала вона на увазі..? Якою ж прегарною Ільза була цього вечора! У тій розкішній зеленій сукні без рукавів, поцяткованій крихітними золотими метеликами. А те зелене намисто, що тісно обвивало її шию й спускалося далі аж до її стегон, подібне до довгої зеленої змії. А ті її зелені черевички з золотавими пряжками. Ільза завжди любила гарне взуття. Тож, чи мала вона на увазі..? А якщо все ж..?

Після сніданку тітка Лаура зауважила, розмовляючи з кузеном Джиммі, що вона впевнена, що щось любу дитину непокоїть.

Розділ 14
Вечорниці в пані Чідлоу

— Рання пташка росу п’є, — проказав Тедді, прослизаючи побіля Емілі до довгої шовкової блідо-зеленої травиці, що росла на узбережжі Чорноводдя.

Він підійшов так тихо, що Емілі не чула аж поки побачила його перед собою; від несподіванки вона не могла придумати, що йому відповісти, й почервоніла, панічно сподіваючись, що він цього не помітив. Вона рано встала і була зараз захоплена тим, що вся її рідня безсумнівно назвала б темпераментним бажанням: вона дивилася, як сходить сонце, й хотіла знову познайомитися з Едемом. Тож вона прокралася сходами Місячного Серпа, прекрасним садом і гайком Високого Джона аж до Чорноводдя. Щоб зустріти там чар світанку. Їй навіть у голову не прийшло, що Тедді також може туди помандрувати.

— Люблю приходити сюди, коли сходить сонце, не лише сьогодні, — сказав він. — Це, здається, єдина можливість бодай декілька хвилин побути самому. Наші дні і вечори сповнені шалених веселощів, та й мама хоче, щоб я був із нею щоранку. Все ж, вона пережила шість жахливих самотніх років.

— Вибач, що завадила твоїй дорогоцінній самотності, — жорстко відповіла Емілі, яку опосів страх, що він може подумати, ніби вона знала про його звичку і прийшла сюди з єдиною метою побачити його.

Тедді розсміявся.

— Не перенось стиль спілкування в Місячному Серпі на мене, Еміліє Берд Стар. Ти дуже добре знаєш, що зустріч тут із тобою — це для мене вінець ранку. Я завжди мав відчайдушну надію, що це колись таки має статися. І сталося. Давай просто сядемо тут удвох і помріємо. Бог створив цей ранок для нас — лише для нас двох. Будь-яка розмова спаплюжить усе це.