Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

class="book">Емілі мовчки погодилась. Як же прекрасно було сидіти з Тедді на узбережжі Чорноводдя під кораловим цвітом вранішнього неба і мріяти, просто мріяти про щось дике, приємне, таємниче, незабутнє, безглузде… Наодинці з Тедді, поки весь-всенький світ спить. О, якби ці розкішні, немов украдені хвилини могли бути довшими! У її голові вигулькнув і, подібно до музичного акорду, затремтів рядок з вірша Марджорі Пінтхол: «Нехай світ завше буде на світанку». Вона подумки проказала це як молитву.

Усе було таким прекрасним цієї чарівної миті перед сходом сонця. Дикі сині іриси навколо озера, бузкові тіні у вигинах піщаних берегів, білий туман, що плівкою вкривав порослу жовтцем долину, яка тяглась уздовж озера… золотаво-сріблясте покривало, що його всі називають ромашковим полем… приємна свіжість бризу, що віяв з затоки… синява далечінь, що видніла за гаванню… плюмаж пурпурового і рожевувато-бузкового диму, що здіймався в непорушне золотаве повітря з димарів Пічного містечка, у якому раніше за всіх прокидались рибалки… І Тедді, що лежав коло її ніг, підклавши під голову зчеплені замком тонкі смагляві руки. І знову вона відчула, як він неминуче, немов магнітом, притягує її до себе. Це відчуття було таким сильним, що вона навіть не наважувалася підійняти на нього очі й зустріти його погляд. Будучи відвертою з собою, вона визнала те, від чого тітка Елізабет впала б у розпач: що хоче перебирати пальцями його гладеньке чорне волосся, відчувати його міцні обійми, притиснутися своїм личком до його витонченого обличчя, відчувати його вуста на своїх…

Тедді прибрав одну руку з-під своєї голови й накрив нею долоні Емілі.

На якусь мить вона майже капітулювала, лишивши його руку на своїх. А тоді в її пам’яті ковзнули слова Ільзи, мов язиком полум’я обпікаючи свідомість. «Я бачила, як він сприймає як належне… дотик, яким його нагороджували… каже кожній те, що, на його думку, вона б хотіла почути». Невже Тедді здогадується, про що вона думає? Її думки раптово здались їй такими яскравими, що вона відчула, що будь-хто мав би бачити їх. Наївна! Вона несподівано зірвалася на рівні ноги, висмикнувши руки з-під його пальців.

— Мушу вертатись додому.

Так грубо. Зрештою, м’якше сказати вона й не змогла б. Він не повинен… він не мусить подумати… Тедді також піднявся. Його голос і погляд змінилися. Та дивовижна мить полишила їх.

— Я теж. Мама засумує без мене. Вона рано встає. Бідолашна матуся. Вона так і не змінилася. Вона не пишається моїм успіхом, а ненавидить його. Гадає, буцім мій успіх забрав мене від неї. Роки, що минули, не принесли їй полегкості. Я б хотів, щоб вона поїхала разом зі мною, та вона не поїде. Гадаю, почасти через те, що не витримає розлуки з Пижмовою Ділянкою, а почасти тому, що не зможе споглядати мене мовчазного за роботою в моїй студії: вона цього не перенесе. Цікаво, чому вона така. Я завжди знав її лише такою, але певен, що колись давно вона була іншою. Дивно, коли син так мало знає про минуле власної матері, як я. Я навіть не знаю, звідки той шрам у неї на обличчі. Невідомо мені нічого й про батька, як і про рідню з його лінії. І вона ніколи не говоритиме про роки, коли ми ще не жили в Чорноводді.

— Одного разу щось завдало їй болю — такого сильного болю, що вона досі не відпустила цього, — мовила Емілі.

— Може, смерть мого батька?

— Ні. Принаймні, це не була просто смерть. Мало бути щось іще, щось, що отруїло все її подальше життя. Ну що ж, бувай!

— Зустрінемося завтра на вечорниці в пані Чідлоу?

— Так, вона обіцяла прислати за мною свого візка.

— Отакої! Тож, нема сенсу запрошувати тебе проїхатися зі мною вагонеткою, ще й позиченою. Що ж, тоді поїду з Ільзою. Перрі теж там буде?

— Ні. Він мені написав, що не зможе приїхати, бо має готуватися до свого першого засідання. Воно відбудеться якраз наступного дня.

— А Перрі пасує своїй роботі, хіба ні? Той упертий бульдог всередині нього нізащо не відчепиться, якщо вже когось схопив, допоки не докопається до істини. Він стане багатієм, тоді як ми залишатимемось бідними як церковні миші. Хоча зрештою, ми ж мисливці за золотом веселки, хіба ні?

Вона не повинна затримуватись, він певно думає, що вона хоче затриматись, «чекає з висолопленим язиком». Вона якось по-дурному розвернулась і пішла. Він був такий готовий «тоді поїхати з Ільзою»! Ніби це насправді нічого не значило. Її свідомість досі була зосереджена на його дотику до її рук — там немов вогнем пекло. Тієї короткої миті тою несподіваною ласкою він підкорив її собі повністю, як Дін не зміг би підкорити за роки подружнього життя. Цілий день вона не могла думати ні про що інше. Вона знов і знов переживала ту мить капітуляції. І її вражало, що після цього в Місячному Серпі все лишилося таким як раніше, й навіть кузен Джиммі як завжди переймався червоними павучками на своїх айстрах.

* * *

Візок Емілі трусився вулицями Шрусбері, і зрештою на вечорницю в пані Чідлоу вона запізнилася на п’ятнадцять хвилин. Перед тим як спуститись до всіх, вона кинула швидкий погляд у люстро і відвернулася, задоволена. Низка стразів у її темному волоссі (камінці на ньому дуже добре тримались) додавала таку необхідну нотку блиску її новій сукні зі сріблясто-зеленого мережива, вдягненій зверху на блакитну комбінацію, що так їй пасувала. Панна Роял замовила для неї це вбрання у Нью-Йорку, а тітки Елізабет і Лаура позирали на нього скоса. Поєднання зеленого та блакитного було дуже незвичним. Та й це було важко назвати поєднанням. Але Емілі зазнала якогось дивовижного перетворення, вдягнувши це. Кузен Джиммі дивився на вишукану мерехтливу юну особу з зірочками, що блискали в її очах, у старій освітленій свічами кухні. Коли ж вона пішла, з жалем сказав тітці Лаурі:

— Вона не належить нам, коли вона в цій сукні.

— У ній вона схожа на акторку, — холодно відказала тітка Елізабет.

Емілі зовсім не почувалась акторкою, спускаючись сходами в будинку пані Чідлоу й біжучи