Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

стояла до них спиною і розвішувала рушники та іншу білизну на мотузці, натягненій між двома яблунями.

— Мартіно, — сказав Оскар.

Жінка обернулася. В неї було широке обличчя з грубими рисами, що прибрало сердитого виразу, коли жінка побачила Оскара.

— Ага ти з’явився, — сказала вона.

Расмус спинився на кілька кроків від них. Видно, Оскар, знав цю жінку, проте вона була аж ніяк не ласкава до нього, просто-таки сердита. Аж ось вона показала на Расмуса і спитала:

— Кого це ти привів із собою?

Оскар підбадьорливо глянув на Расмуса.

— А це я, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця. Але він такий малий, що майже непомітний. Звати його…

Жінка й далі була сердита, і Расмус нетерпляче чекав, коли вже вони з Оскаром підуть звідси.

— Як ти тут жила, поки мене не було? — боязко спитав Оскар.

— А як тобі здається? — відповіла жінка. — Тяжко працювала, боролася зі злиднями і скрутою, а тобі лише одне на думці: піти собі й волочитися десь дорогами.

— Ти дуже сердита на мене, Мартіно? — покірно спитав Оскар.

— А сердита, — відповіла жінка. — Така сердита, що оце кинулася б на тебе з кулаками…

Вона замовкла. А тоді зробила щось зовсім несподіване. Обняла Оскара за шию і, сміючись, сказала:

— Так, я сердита. Але, господи святий, яка я рада, що ти знов удома!

Расмус стояв спантеличений і нічогісінько не розумів. Невже Оскар тут мешкав? Невже справді було таке місце, де він мешкав? Він зроду не сподівався такого. Оскар мандрував собі день за днем, і влітку, і взимку. Оскар ніде не мешкав. Але якщо це все-таки його домівка, то хто така Мартіна? Може, він одружений з цією жінкою? Расмус стояв біля яблуні й намагався стулити все це докупи. З його серця зникло радісне почуття. Він раптом став дуже самітний.

Оскар і Мартіна стоять собі, дивляться одне на одне й пересміхаються. Так, ніби Расмуса й нема поряд. Вони забули про нього.

Раптом Мартіна кинула Оскара й підійшла до Расмуса. Вона стала перед ним, узявши руки в боки, велика, широка в плечах, майже як Оскар. Вираз обличчя в неї тепер був ласкавий, веселий і хитруватий. Вона сміялася з Расмуса, але добрим сміхом, так, немов бачила в ньому щось кумедне.

— Отже, ти, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця, Оскаре, — мовила Мартіна, розглядаючи Расмуса з ніг до голови.

— Так, чудного хлопця — уяви собі, він хоче мати за батька волоцюгу. Воліє, щоб його батьком був я, а не Нільсон із Кам’яного хутора. Що ти на це скажеш?

— Якщо хлопець хоче тебе за батька, то він не дуже мудрий, — відповіла Мартіна.

— Так, щира правда. Та якщо ти станеш йому за матір, він не знатиме лиха.

— Це для мене велика несподіванка, — мовила Мартіна. — Зрештою, твої шаленства, Оскаре, завжди несподівані. А що, в хлопця немає батьків?

— Ні, тільки ти і я, інших немає.

Мартіна взяла Расмуса за підборіддя, підвела його обличчя так, щоб можна було глянути йому в очі, й довго, прискіпливо дивилася в них.

— Ти хочеш лишитися в нас? Хочеш?

І Расмус тієї миті відчув, що хоче саме цього. Хоче мешкати в Оскара й Мартіни в сірій хатині біля озера. Оскар і Мартіна не гарні й не багаті, в Мартіни немає блакитного капелюшка з перами, та однаково він хоче мешкати в них.

— А ви хіба хотіли б мати хлопця з рівним чубом? — несміливо спитав він.

Мартіна обняла його, і він відчув на собі її руки. Ніхто його не обіймав відтоді, як йому стріляло у вусі й він сидів на колінах у панни Шуліки. Руки в Мартіни були тверді й дужі, але якісь приємні, навіть приємніші, ніж у панни Шуліки.

— Чи я хотіла б мати хлопця з рівним чубом? — перепитала, сміючись, Мартіна. — Уяви собі, що так. Не хочу кучерявої дитини, коли в мене самої коси рівні, як дріт. Досить із мене в родині одного кучерявого, — додала вона і скоса глянула на Оскара.

— Нам або потрібен хлопчик з рівним чубом, або не треба ніякого, — мовив Оскар. — Ми з Мартіною завжди так казали.

Очі в Расмуса спалахнули, і все обличчя засяяло.

— Расмусе, — мовив Оскар, — ти бачиш цього котиська?

Расмус прискочив до Оскара, сів біля нього на поріг, погладив кошеня, потім узяв його на руки й пригорнув до себе.

— Воно таке саме, як мені снилося, — мовив він.

— Оце й буде твоє кошеня, — сказав Оскар. — Уяви собі, Мартіно, ми з Расмусом склали пісеньку про кошеня, що їсть бульбу з оселедцем.

— Бульба й оселедці в мене якраз стоять на плиті, хочете? — спитала Мартіна.

Оскар кивнув головою.

— Звичайно, хочемо, — мовив він, а тоді на весь голос заспівав: — «Бо хоч вір, хоч не вір, кошеня — такий звір, що їсть саме бульбу з оселедцем».

Потім обняв Расмуса за шию і сказав:

— Ну, заходьмо.

Може, Расмус колись народився в такій сірій орендарській хатині, може, перше, що він побачив у житті, й була така вбога кухня з чистою, вишуруваною підлогою, розсувною канапою, складаним столом і калачиками на вікнах? Може, саме тому він відчув себе так, ніби прийшов додому, коли переступив високий поріг, стоптаний багатьма ногами?

Він сидів з Оскаром і Мартіною біля столу і їв бульбу з оселедцем. На серці в нього було тепло, адже він прийшов додому. Мартіна жваво балакала й голосно сміялася, ніхто б не повірив, що це була та сама жінка, яка спершу мала такий сердитий вигляд. Біля неї просто не можна було ніяковіти, бо вона розмовляла з тобою, хотів ти цього чи ні. Але не так, як інколи з тобою розмовляють дорослі люди — аби тільки показати свою чемність. Мартіна розмовляла з тобою тому, що сама вважала ту розмову приємною.

— Який жах, — мовила вона, коли Оскар із Расмусом розповіли їй про Ліва й Ліандера. — Хотіла б я поговорити з тими негідниками.

— Ну, вони своє отримають, — сказав Оскар. — Але я знаю, з ким тобі треба поговорити. Доведеться тобі піти в управу і сказати, що Расмус лишиться в нас. Я не вмію розмовляти з урядовцями, то мені дарма й іти туди, бо вони тільки спитали б: «Що ти, Оскаре, робив у четвер?»

— Я б також хотіла знати це, — мовила Мартіна. — Мені цікаво, що ти робив у четвер, коли я до одинадцятої години вечора гнула спину у священиковій пральні.

І, нарізаючи їм хліба й накладаючи оселедців, Мартіна почала жалітися на свою долю. Мовляв, дуже важко жити на світі, коли