Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

— То бери, — ще більш несподівано випалив Дордже. — Тільки дай-но вирву з нього дещо. І, якщо буде потреба в папері й нотатках, даси мені користуватися. Ненавиджу робити електронні записи.

Редька знову знизала плечима.

— Яка щедрість. Не відмовлюсь звісно. Виривай і віддавай.

— Добре. Ввечері займуся цим. Щоб, знаєш, акуратно. Тут сторінки прошиті.

«Дива якісь із хлопцем, — подумала собі Редька, — скільки шуму за блокнотик і ніч таку місячну, зоряну, ясную…»

Далі Дордже на півгодини засів із мапами і джіпіесом, роблячи помітки просто на полях картографічних виробів, а не в блокноті. Редька посилено робила вигляд, що тримає все під контролем, а сама тупила над мапами, як у школі над задачами з геометрії. Хотілося спати і їсти, навіть не ясно, чого більше.

— Згущоночки би зараз соснути прямо з баночки… — позіхнула Редька. — І з бубликом.

— Ти здивуєшся, але згущоночку знайти в нас шанси є. — Дордже позгортав карти. — Тут тільки з таким молоком чай і роблять. Там, де роблять чай із молоком.

— Ну тоді пішли. — Редька врешті заштовхала все своє до наплічника. — Шось він, блін, ніфіга й не полегшав. Абідно, да? Може, вони свій кримінальний кодекс зашили в дно?

— Ага. Тільки нема в них тут кримінального кодексу. — Дордже вдягнув свого наплічника. — Принаймні не в нашій рідній каталажці.

— Сплюнь! «Рідній»…

Добрі три-чотири години вони підіймались вузенькою піщаною стежиною над прірвою, чиї краї підступно поросли густою соковитою травою. Цікаво, чи спокусився на неї коли-небудь котрийсь з оцих мулів, що ходять від села до села у дзвіночках і кольорових попонах, несучи на собі все, що можна уявити, від мішка з рисом до кольорового телевізора. Чи турист якийсь вирішив на такому трав’яному кущі перепочити. І чи не гепнув, бува, хтось із цих двох туди вниз, до зеленої петлястої ріки з таким камінням на берегах, як загублені очі велетнів.

— Як гуцули кажуть, коли сі довго дивити в берду, берда починає сі дивити в тебе.

— Точно. — Дордже зупинився й оглянув річкову долину. — Дивні скелі тут. На Латинську Америку схоже дуже.

— А ти там був?

— Був.

— В сраці був, гівно видів, — буркнула заздрісна Редька.

— Що-що? — недочув Дордже.

— Та так. Народна мудрість ще одна.

До села, здавалось, не дійти було ніколи. Й нічого так не подовжує відстань, як голод. Тільки-но вже Редька вирішила поз’їдати рештки печива, підозріло схожого на радянське печиво «До Чаю» (а що ж вживати після чаю? І коли вже хтось запатентує для поетичних натур «Печиво відчаю»?), як із гущавини, з котрої більш пристало б вигулькнути тигрові, вигулькнула крита неясною бляхою будочка. Там, правда, нікого не було, зате в глиняній пічці жеврів вогонь, а глиняну підлогу хтось недавно мазав.

— Прикинь, отак і живуть же?

— Як отак? — Дордже вже сам тепер чекав каламбуру.

— В первісно-общинному ладі. Хтось козу пішов заганяти, хтось дрова додому тягне, по дорозі мріючи про тєльман, як бачив у сусідньому селі, але поки натягав всього і наварив, от уже й ніч прийшла. Електрики немає все одно — який там тєльман, спи давай.

Десь внизу між зарослями бамбуку й чогось, що Редька ідентифікувала як тутешню липу, помножену на евкаліпт, сварилися верескливо мавпи.

— При цьому, — продовжила Редька, — такі вияви прогресу, як мобільний телефон, нічого тут не поміняли. Хіба що можуть тепер дзвонити-питати: «Альо, Гіві, ти не відєл маіх авєц?!»

— Цікаво, де вони ті телефони заряджають. Електрики нема, сонячних батарей також не густо.

— Ой, ну що ти вже придираєшся?

— Я не придираюсь, рибонько. Нам джіпіес би скоро зарядити треба. Дехто його виключити забув минулого разу. Чи в ігри грався?..

— Яка я тобі «рибонька», — знову буркнула Редька. — Рибоньок навіть в акваріумах кормлять.

Після десяти хвилин, здавалося би, геть запатланих джунглів, раптом таки постало село. Нічого схожого на забігайлівку з гарячою їжею в селі, правда, не було. Зате була ятка з сяким-таким крамом у самому його кількахатівському центрі.

— Ой, диви, яка біла морква! — Редька ще хвилину тому від голоду готова була облизувати хоч покинуті кимсь на стежці порожні пачки від макаронів. А тут тобі свіжина на прилавку! Алілуя.

— Морква? Точно. Давай тебе так і буду називати — Біла Морква. Благородно звучить. Ніби ти з племені індіанців-які вирвалася. Чи навахо. Залежить від твоєї відданості карлосам-кастанедам.

— Тю. Чого це я морква?!

— Та бо це — редька.

— О-о… — з благоговінням вимовила Редька. — Найестетичніший на світі коренеплід. Хай хоч і худий він тут, як морква.

Не довго вибираючи, купили дві розкішні редьки, чотири пачки розчинних макаронів з назвою «NANO» й підозрілого вигляду китайські солодощі, що вже встигли білою липучкою проїсти навіть відчайдушно блискучий пластик їх обгорток.

— А все ж глюкоза… — глибокодумно помітила Редька. — Боїшся — то я сама поз’їдаю. В прикуску з чайним печивом.

Сіли на горбочку відразу за цим єдиним на чотири хатки магазинчиком. Для кого він тут продає, цей дядько з редькою? Напевно ж, кожен, хто живе тут, вирощує свою. Хіба що мавпи її вночі нахабно виривають.

Відразу ж під ногами в них починалась знайома прірва, куди місцеві не скидали відходів: видно, їстівне діставалося худобі, а китайські солодощі в пачках користувались не великою популярністю. Вид униз, на зелену далеку річку, не псувався вкрапленнями синтетичних кольорів. Редьчин мізантроп всередині з полегкістю зітхнув: туристи тут не шниряли.

Господар ятки, не старий ще чоловік із гострою борідкою, в бордовій шапці «Nike» і з кульчиками в вухах, мовчки поспостерігавши за Редьчиним задумливим розжовуванням сухих макаронів, підійшов, так само без слів вийняв у неї з рук її пачки, заніс їх до себе в закапелок і тут же виніс дві тарілки, що парували. Аж Дордже обернув до них голову, відірвавшись від зосередженого чищення коренеплодів. Редька заходилась дякувати, Дордже сказав щось коротко на мові, якою би тут мали говорити, але чоловік не відповів. Просто стояв собі, де стояв, віддавши мисочки з макаронним супом, і пильно дивився на парочку. Не посміхаючись, не киваючи.

— Слухай, він чого? — Редька теж не зводила з вуйка очей, розмовляючи самим лише кутком рота.

— Не знаю, — байдуже позіхнув Дордже,