Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

вона думала, як би то було — жити у майже вічній весні, на межі самої її смерті. Можна ж, теоретично, переїздити з країни до країни, з континента на континент саме тоді, коли починає опадати з гілок жертовний цвіт.

Покручений ліс тим часом закінчився.

— Диви, яка полянка… — Редька солодко потягнулася і позіхнула. — І трава по пояс. Просто тобі сільська ідилія на родінє. Може, завалимось?

Дордже прискіпливо, але не без співчуття на неї глянув: більшість ночі вони йшли, все кудись вниз і вниз, намагаючись подалі відійти від тюрми з її зворушливою вартовою вишкою.

— Навіть і не знаю… Ти дуже змучилась?

Редька жалібно кивнула. Нестерпно боліли коліна («Я б ліпше десять днів угору йшла, ніж цілий день донизу. А потім же знов нагору дертися?!») Мало того, що вони не спали, так ще і не їли сьогодні. Так що дай Бог ще заснути під акомпанемент пустого шлунку.

Редька, не чекаючи дозволу, розшпилила лямки наплічника, звалила його з себе і звалилася сама.

— Мамо, я на тому світі… Падай!

Дордже все ще уважно роздивлявся навколо. Відтак сів коло неї, обіпершись об наплічник.

— Ти поспи, а я повартую…

— Ти шо? — підхопилася Редька. — Мені ж совість громадянська не дозволить! Лягай. Розкажу страшну історію.

В цю мить над ними закружляв орел. Дуже далеко, високо, але Редьці зробилося від того раптом добре.

— Карочє, двоє моїх друзів якось трапили в подібну ситуацію… — Сонній Редьці вдавалося брехати легше. Не знати чого, вона завжди напровсяк заміняла в історіях героїню-себе і героя-мучачіка на «моїх друзів».

— Ну, правда, вони перед тим у тюрмі не сиділи, але нічка їх застала в чистім полі. В колгоспному. Полягали вони собі любенько, спокійно проспали до ранку і пішли далі. А тоді, кажись, блуканули трохи і вернулись через те ж поле. А там уже все начисто скошено було: прикинь, поспали б вони на годинку довше, і їх би в прямому сенсі закосило. Комбайнова смерть у стилі Кінга.

— Мартіна Лютера?

— Нє… Стівена. А шо? А-а-ауп! — Редька не встигла природно закінчити своє смачне позіхання з замруженими на сонечко очима: Дордже м’яко, але міцно закрив їй долонею рота.

Редька інстинктивно запручалася. Він сидів мовчки, і розгледіти його вираз обличчя проти сонця було неможливо. Редька вже хотіла вивернутися й вкусити його, мукнувши якомога голосніше, але тут він без шуму сам влігся біля неї й, будучи вже видимим, притис до рота вказівного пальця. Неподалік від них почулись чоловічі голоси. Якщо лиця Редьці вдавалося розрізнити не завжди, то з голосами пощастило ще менше: говорило то двоє людей чи усі четверо, вона б не визначила й під загрозою грилювання на повільному, зроду не чищеному електрогрилі біля нічного супермаркету.

Чоловіки ненадовго зупинилися кроків за двадцять, про щось сперечаючись. Суперечка перейшла на крик. Відтак почувся постріл. Звуки бійки й чийогось падіння на землю. Потім іще крики, після чого вся метушня почала віддалятись і затихла.

Редька з Дордже ще певний час лежали мовчки. Редька зосереджено спостерігала, як високою сухою травинкою повзе червонявий жучок, думала про те, звідки тут така густа, хоч і торішня, трава, і чи не змилили вони серед ночі, скинувши висоту — от тут би аскетичні кози вже не мусили випорпувати корінці для виживання, хоча, з іншого боку, може, вони там, у себе в селі, все апетитне сіно виїли, коли ще звірі говорили. Дивні думки навідують людину, в котрої над головою секунду тому грянув постріл. Ну і ще запах. Запах вибіленої вітром трави і запах долоні Дордже. Щось дуже смутно це їй все нагадувало. Але, як у кожному випадку стандартного дежавю, згадати було нічого.

Дордже прибрав долоню.

— Далбайоби.

— Ой, лєначька, ти матюкаєшся? — Редька звелася на ліктях. — А шо такоє? Хто то був?

— Конвоїри твої. З тюремної лірики. Без собак просто. Зато стріляли.

— В кого, в нас?!

— А в тебе є дірки в голові?

Редька з цілковитою серйозністю обмацала собі голову:

— Нема ніби.

— Дивно. Але вже.

— Ой-ой. Ти впевнений, що то за нами?

— Ну, хіба що в червоноволосого солдата є брат-близнюк, що теж не проти погратися з хною. А з ним і двоє інших наших знайомих — добре виспались, потягушки, як ти кажеш, поробили, і тільки тривожне питання застигло в очах: «Де наш снікерс? Де Наш Снікерс?!»

— Та ну… Ми ж ішли до сходу сонця майже.

(Чи не йшли? Снилась їй жінка з кільцями, сплячі рододендрони й доісторичні коріння дерев, між яких добре спати, чи було те все наяву?)

— Ми то йшли. А вони під’їхали, — спростив все Дордже. — Не для краси ж у них джипи-махіндри. Сюди, правда, вже ніжками прийшлося чеберяти, от вони і розізлилися. Аж той рудий орла застрелити хотів.

— Орла?! Мудак!

— Ага. Навіть колеги йому це сказали. Тільки не з любові до дикої природи, а бо прикмета погана дуже.

— І… і шо? Попав?

— Нє-а. — Дордже і собі тепер позіхнув. — Не попав. Хорошої масали бабця заварила. А тепер давай і ми поспимо. Сюди вони вже навряд чи повернуться.

З гострих білосніжних гімалайських шпилів на виднокраї хтось ніжно здував мережаними хмарками свій древній сніг.

23

— Серце крається при висипанні наших дорогих пожиточків… — бідкалася Редька. — Пропало стільки всього, нажитого непосильним трудом…

Дордже мовчки викладав речі зі свого наплічника. Треба було все ергономічно перепакувати й порадитися з джіпіесом, як і куди йти далі.

— Айпод є! Халілуйя!!! — Редька й сама забула, як запопадливо пхала його в кульок із трусами-шкарпетками від моральних злодіїв подалі.

— Головне, що не свиснули спальники. Їх точно тут не купиш ніде. А перти на собі місцеву ковдру ми ще не зовсім готові…

— О. «Молескін». — Редька хапнула чорний блокнотик із купки речей Дордже і, до того як він встиг щось помітити, відкрила його й прочитала перше, на що натрапила:

— «Зорі й ніч теплі. Я сиджу перед відкритим вікном. Пахне павутинням». Це шо?

— Віддай. — Дордже несподівано зашарівся. Смикнув блокнот у Редьки з рук.

— Тю. Ти шо, дєвучка-тінейджер? — знизала плечима вона. — Чо стидаєшся? Шо хтось прочитає твій щоденник чи твої аналізи снів, не знаю, чим ти там попускаєшся. Мені взагалі блокнотик просто