Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

Але чоловік дивився головно на Дордже. Просто стояв і пильно вдивлявся, наче намагаючись згадати щось давно забуте. Редьку час від часу хапав незручний невроз: вона, хоч убий, не могла себе змусити їсти, коли хтось дивився їй у тарілку. Навіть із найліпшими побажаннями і вболіванням за дитячий апетит (особливо тоді). Так що зараз вона хутко скористалася нагодою і строщила все, що було в тарілці, навіть редьку непомітно в Дордже свиснула і жувала з таким натхненням, яке тільки б снилося змученому фуа-грою з полуницями буржую в столиці.

Дордже неспішно закінчив зі своєю їжею, кивнув безсловесному господарю, зашнурував свій наплічник і звівся на рівні. Редька прискоком рушила до краника, що стирчав, здавалось, просто з каменю — тут село набирало собі питну воду. Ще з перших днів дороги вони вирішили пити потроху «сирої води», поволі відмовляючись від йодових таблеток, що ними, як панацеєю від срачки і кишечних паличок, рекомендували запасатись кожному блідолицему, що трапляв у ці гори. Вода була холодною й солодкою на смак. І чим вище підіймаєшся, тим, очевидно, менше живе підступних мікробів у воді — принаймні так видавалося Редьці. А про те, що зараз вони вже на добру тисячу-півтори метрів нижче, ніж були ще два дні тому, вона намагалась не думати.

— Пішли? — і вони рушили.

— Дивний дядя… — міркувала вона. — Втикав так на тебе. І не казав ні слова. Може, німий?

— Може, — знизав плечима Дордже.

— Бо я ж не думаю, що тут вже весь Інтернет нашими фотороботами забитий. — Редька покосилась, чи зацінив Дордже її жарт. Не зацінив.

— Але круто те, що туріків немає.

Варто їй було сказати це, як за наступним поворотом постала дивна картина: на невеличкому вимощеному колотим каменем майданчику лежав велетенський, зв’язаний по всіх ногах чорний як. Очі в нього були сумні й спокійні. Видно, прийняття долі в цих величних тварин передавалось інстинктивно: поряд чоловік гострив ножа. Не ясно, була тварина старою, заслабла чи й навіть готувалося весілля, а чи поховання, коли слід було нагодувати м’ясом три сусідні гори з їх не дуже балуваним, вимушено-вегетаріанським населенням, смерть уже дихала їй у праве вухо. Редьку вразило інше: на тині, просто зверху приреченого яка, сиділо, підібравши, як горобці, під себе ноги, двійко японських туристів. В руках вони тримали готове до розпиття імпортне пиво (це ж звідки не лінь було його перти!) і камеру напоготові: от-от почнеться дійство, яке потім викладуть в ю-туб і будуть кінчати при кожній наступній сотні переглядів співвітчизниками і писком «каваі!»

— Сука бля підараси, — плюнула Редька. — Нація хінтаю.

— Ти здивована? — дещо байдуже спитав Дордже.

— Та нє. В них же і єбля часто на кладовищах відбувається. І з розрізаною поїздом тьотькою вони не проти зайнятись гарячим сексом. Типу петч ворк. А от яка жалко.

— Нічо. От як помирає як?

— Як «як»?

— Як як! — Дордже тішився, як мала дитина, що Редька вдало вклинилась у каламбур. А от Редьку це розізлило. Вона закрокувала швидше.

— Ну ти чого? — засміявся він. — Ти ж бачила, який він спокійний був — явно втомився від сільського господарства й очікував уже наступного переродження.

— Надіюсь, він не стане піздоватим японським туристом.

— Хто зна. Хоч і головою колгоспу — аби його, як ти кажеш, впирало. Слово «дзен» знаєш, що значить?

— Нє. Який-небудь паросток бамбуку на вітрі?

— Дзен значить радість. Все так просто.

— Ага. Дуже радісно там тому якові…

Далі йшли мовчки. Редька намагалась не нити з приводу того, що в неї натерті ноги чи набиті синяки на кісточках, де сидів рюкзак. «Все в голові. Скажеш, що втомився — так і тягнутиме завалитись і не встати. А скажеш, що можеш пройти ще півсотні кроків — запросто пройдеш і п’ять днів», — казав колись їй тато, вже й не пригадати зараз стосовно чого. Але п’ятсот кроків назустріч сонцю — задача посильна щомиті.

Останнім часом Редька якось мало вникала в подробиці використання джіпіесу й мап. Йшла собі, як ішлося, цікавлячись раз по раз хіба що висотою і назвами особливо величних вершин на виднокраї. Якщо вона спершу й побоювалася якогось підступу від Дордже, ревниво ховаючи від нього свої «секретні деталі» — (кожен боїться лише того, на що здатен сам стосовно ближнього) — тепер її здорова лінь, топографічний кретинізм і набутий шляхом останніх подій досвід («Я вже ніби просто телевізор про нас дивлюся») взяли гору й посадили у Редьчин вазон рідкісне деревце — довіру. Вона спостерігала, як змінюється, залежно від висоти, рослинність і асортимент бідненьких сільських яточок, які прикраси обирають собі місцеві жінки, з якого боку прив’язують на спини дітей і скільки кольорів у їх спідницях, а скільки на стінах будиночків. З часом їй почало здаватися, що вона тут ходила ще бозна-коли, і що окремі слова місцевих жителів здаються знайомими, і нічого нема звичнішого за зустріч на вузькій доріжці над проваллям із маленьким караваном із мулів і людей, вантажених крамом далеких долинних міст. Лиця наче ставали знайомішими, при тому вона вже ні за що б не сміялася з неполіткоректного жарту про те, що в Китаї за фотороботом зупинили сто тисяч пасажирів в аеропорту. І чим вище вони підіймалися в гори, чим далі відходили від того, що називають цивілізацією, тим сильнішим робилося це відчуття знайомого.

Хто зна, може, тут валанцалися колись її старезні інкарнації чи далекі предки. А може, й не далекі. Тато ж точно любив ці краї. Тільки щось мало про них розказував. Чого би то?

— Цікаво, старий мій тут чи деінде промишляв Гімалаями? — з підкресленою недбалістю спитала вона в Дордже.

Той досі спокійно позирав собі на довколишні схили, аж тут удав, що його відволікли від чогось важливого:

— Знаєш, Гімалаї такі великі, що між тут і деінде — жодної різниці. — Дордже сякнувся і почав дертись вгору. — Якщо зрозумієш, нащо старий приїхав у ці гори — натрапиш і на його слід.

— Ну, якщо не тут, то це ще ліпше. Я розсуваю рамки сімейних фотоальбомів. Я-ху-у!

І вона, ідучи, аж підстрибувала.

Правда, час від часу, як місячний човен на небі, в Редьки випливало і знайоме відчуття жалю до себе. Особливо, коли