Агата Крісті - Немезида

був недоумкуватим, хронічно хворим або епілептиком. Я просто дивився на нього, як, скажімо, на людину морально хвору, чия хвороба невиліковна. Але він мій син, і я робив для нього все можливе. Не більше й не менше. Що я можу зробити для нього тепер?» Я сказав йому, що це залежить від того, чого він хотів би домогтися. «Тут усе дуже просто, — сказав він. — Я фізично неповноцінний, але я добре усвідомлюю, чого мені хотілося б. Я хочу справедливої помсти. Хочу, щоб мого сина випустили на волю. Хочу, щоб він зміг жити власним життям так, як він його розуміє. Якщо він і далі захоче жити в безчесті, це вже його власна справа. Я залишу йому гроші й розпорядження робити для нього все, що буде можливим. Я не хочу, щоб він страждав, сидів у в’язниці, був відлучений від життя лише внаслідок надзвичайно прикрої, хоч і природної помилки правосуддя. Якщо ту дівчину вбив хтось інший, якийсь інший чоловік, то я хотів би, щоб цей факт було встановлено й визнано. Я хочу справедливості для Майкла. Але я фізично неспроможний. Я дуже хвора людина. Мені залишилося жити не роки, не місяці, мій вік тепер вимірюється кількома тижнями».

«Я можу рекомендувати вам гарних адвокатів, — сказав я. — Я знаю таку фірму». Але він мене урвав: «З ваших адвокатів не буде користі. Ви можете звернутися до них, але користі з них не буде. Я сам спробую організувати те, що я спроможний організувати за такий короткий час». Він запропонував мені великий гонорар, якщо я погоджуся докласти всіх зусиль для пошуку істини, і попросив мене зробити все можливе, не шкодуючи витрат. «Сам я вже не зможу зробити нічого. Смерть може забрати мене будь-якої миті. Я передаю вам усі свої повноваження і спробую знайти одну особу, яка допоможе вам у ваших пошуках». Він написав для мене ім’я та прізвище цієї особи. Міс Джейн Марпл. Він сказав: «Я не хочу давати вам її адресу. Я хочу, щоб ви зустрілися з нею за тих обставин, які я сам оберу». І потім розповів мені про цю екскурсію, цю чудову, приємну й невинну екскурсію з огляду історичних будівель, замків і парків. Він зарезервує для мене в ній місце на певну дату. «Міс Джейн Марпл, — сказав він, — теж візьме участь у цій екскурсії.

Ви зустрінете її там, неминуче познайомитеся з нею, і в такий спосіб ваша зустріч здаватиметься цілком випадковою».

Він дозволив мені самому обрати час і момент для того, щоб відкритися вам, якщо я визнаю це за потрібне. Ви вже запитували мене, чи я або мій друг, начальник в’язниці, знайшли підстави запідозрити якусь особу в тому, що вона була справжнім убивцею. Мій друг, начальник в’язниці, звісно, не має жодного уявлення, хто б це міг зробити, хоч він і обговорював уже цю справу з офіцером поліції, який провадив слідство і є надзвичайно професійним детективом, що має великий досвід у розслідуванні подібних справ.

— І він не назвав вам жодного іншого чоловіка, якого можна було б запідозрити? Жодного іншого друга дівчини? Колишнього друга, який міг би приревнувати її?

— Нічого такого виявлено не було. Я ще попросив містера Рейфаєла розповісти трохи про вас. Проте він цього робити не став. Сказав мені тільки, що ви літня жінка. І сказав, що ви дуже добре розумієтеся на людях. І сказав ще одне.

— Що там він про мене сказав? — запитала міс Марпл. — Мені, знаєте, властива певна природна цікавість. Але яку ще він побачив у мені перевагу, бігме, не можу вгадати. Я трохи глухувата. Мій зір далеко не такий добрий, яким був колись. Я справді не бачу в собі інших прикметних властивостей, хіба що можу видатися комусь надто тупою й простакуватою і, власне кажучи, я належу до жінок, яких у давні часи називали «стара карга». Я стара карга. Чи, бува, не це він вам сказав?

— Ні, — відповів професор Вонстед. — Він сказав, що ви маєте витончений нюх на зло.

— Справді? — перепитала міс Марпл.

Схоже, його слова стали для неї певною несподіванкою.

Професор Вонстед дивився на неї пильним поглядом.

— Ви згодні, що це так? — запитав він.

Міс Марпл якийсь час мовчала. Нарешті вона сказала:

— Можливо. Мені й справді кілька разів у своєму житті щастило відчути, що десь поблизу причаїлося зло, що хтось неподалік він мене втілює в собі це зло і воно впливає на якісь події.

Вона подивилася на нього й несподівано всміхнулася.

— Це й справді схоже на нюх, притаманний деяким людям. Так, наприклад, ти відчуваєш, як витікає газ, а інші цього не відчувають. Ти легко також відрізняєш за запахом одну людину від іншої. Я мала колись тітку, — замислено провадила міс Марпл, — що стверджувала, ніби вона спроможна носом відчути брехню. Брехня нібито мала для неї помітний запах. Казала, що ніс людини, яка бреше, посмикується, а потім від неї надходить специфічний запах. Не знаю, чи правду вона казала, але в кількох випадках її слова навдивовижу підтверджувалися. Якось вона сказала моєму дядькові: «Джеку, не наймай того молодика, з яким ти розмовляв сьогодні вранці. Він не переставав тобі брехати доти, доки говорив». І згодом з’ясувалося, що так воно й було.

— Отже, ви відчуваєте нюхом зло, — промовив професор Вонстед. — Тож якщо ви його відчуєте, скажіть і мені. Для мене буде корисно знати, що воно десь поблизу. Я не думаю, що сам я спроможний відчути зло. Погане здоров’я, хвороба — це інша річ, але зло… Ні, тут воно не відчувається.

І він постукав себе по лобі.

— Я ліпше вам розповім, як я виявилася причетною до цієї справи, — сказала міс Марпл. — Містер Рейфаєл, як вам відомо, помер. Його адвокати запросили мене відвідати їхню фірму й повідомили мене про його пропозицію. Потім я одержала від нього листа, у якому він нічого не пояснив. Потім, протягом відносно короткого часу, я більше нічого про це не чула. Але згодом одержала листа від компанії, що організовує екскурсії, де повідомлялося, що містер Рейфаєл перед смертю зарезервував для мене місце в одній з екскурсій, знаючи, що така подорож буде для мене великою радістю, і бажаючи подарувати мені приємну несподіванку. Я була вельми здивована, але сприйняла того листа як підказку про те, який перший крок треба мені зробити. Я повинна поїхати на цю екскурсію і, мабуть, десь упродовж неї я одержу ще одну підказку або натяк, або ключ щодо своїх