Агата Крісті - Немезида

подальших дій. Так воно, думаю, і сталося. Учора, ні, позавчора, коли ми приїхали сюди, мене тут зустріли три дами, які живуть неподалік, у сільському маєтку, і які вельми люб’язно запросили мене погостювати в них. Вони одержали звістку від містера Рейфаєла, пояснили вони мені, який написав їм листа за кілька днів до своєї смерті. І в тому листі він повідомив, що одна його давня подруга приїде сюди з екскурсією, і запитав, чи не будуть вони такі ласкаві запросити її до себе на два або три дні, бо, як на його думку, вона буде неспроможна піднятися на досить високу гору до меморіальної башти, що було головною подією вчорашнього дня для нашої екскурсії.

— І це запрошення ви також сприйняли як розпорядження щодо ваших подальших дій?

— Звичайно, я сприйняла його саме так, — сказала міс Марпл. — Не було іншої причини, що спонукала б його написати такого листа. Він не належав до тих людей, що роздають свої благодіяння задарма, зі співчуття до старої дами, яка неспроможна дертися на високі гори. Ні. Він хотів, щоб я навідала тих людей.

— І ви туди поїхали? А потім?

— А потім нічого, — сказала міс Марпл. — Я просто відвідала трьох сестер.

— Трьох загадкових сестер?

— Я сподівалася відкрити там щось таємниче, але сестри виявилися звичайнісінькими. Принаймні, такими вони мені здалися. Той маєток належав не їм. Він належав їхньому дядькові, і вони там оселилися не так давно. Живеться їм досить скрутно, вони зустріли мене приязно, але я не знайшла в них нічого цікавого. Усі вони трохи відрізняються одна від одної. Схоже, вони були не дуже добре знайомі з містером Рейфаєлом. Жодна розмова, що відбулася між ними і мною, нічого мені не дала.

— То ви так нічого й не довідалися під час вашого перебування там?

— Я довідалася про деякі факти тієї справи, про яку щойно почула від вас. Але довідалася не від них, а від старої служниці, чиї спогади сягали ще тих часів, коли в домі жив дядько тих трьох сестер. Містера Рейфаєла вона знала тільки на прізвище. Але вона була досить красномовною, коли розповідала мені про вбивство; розповіла про те, як з’явився в тому домі син містера Рейфаєла, що був покидьком, як дівчина закохалася в нього; розповіла про те, що він задушив дівчину, і довго розводилася про те, як це було сумно, трагічно й жахливо. Можна сказати, вона чула дзвін та не знала, де він, — сказала міс Марпл, застосувавши відому фразу з часів своєї молодості. — Сумна історія, прикрашена страхітливими перебільшеннями, і, на її думку, поліція не мала найменшого сумніву в тому, що то було не єдине його вбивство…

— І вам не здалося, що воно якось пов’язане з трьома таємничими сестрами?

— Ні, але вони опікувалися тією дівчиною й дуже її любили. Не більше, як це.

— А чи не могли вони що-небудь знати про іншого чоловіка?

— Саме про того, який нам потрібен? Було б непогано, якби вони щось знали про нього. Про іншого чоловіка — брутального чоловіка, який би не завагався спотворити обличчя дівчини, після того як її вбив. Чоловіка, який може втратити глузд від ревнощів. Такі чоловіки існують.

— Більше нічого цікавого ви не помітили в тому Старому Маєтку?

— Та, власне, ні. Одна із сестер — мабуть, наймолодша, — не стуляла рота, говорячи про сад. Можна було подумати, що вона залюблена в садівництво, але я сумніваюся в цьому, бо вона не знала, як називається половина дерев і рослин. Я наставила їй кілька пасток, згадавши про деякі рідкісні кущові рослини й запитуючи її, знає вона про них чи не знає, і вона відповідала мені: так, чи ж не чудова рослина? Я казала, що рослина нестійка до морозів, і вона погоджувалася зі мною. Я зрозуміла, що вона нічого не знає про рослини. Це нагадало мені…

— Нагадало про що?

— Ви можете подумати, що я без тями від садів і рослин, але я просто дещо знаю про них. Я знаю дещо про птахів і знаю дещо про сади.

— І, я думаю, сади тепер вас цікавлять набагато більше, ніж птахи.

— Атож. Чи звернули ви увагу на двох жінок середнього віку, які беруть участь в екскурсії? Міс Бароу та міс Кук?

— Атож, я їх помітив. Дві старі панни, що подорожують разом.

— Саме так. Але я довідалася дещо дивне про міс Кук. Адже саме під таким прізвищем вона записалася до екскурсії.

— А що — вона має інше прізвище?

— Думаю, що так. Це та сама особа, яка відвідала мене — я не хочу сказати, що вона відвідала мене в точному розумінні — але я бачила її біля свого паркану в Сент-Мері-Мід, у тому селі, де я живу. Вона була в захваті від мого саду й розмовляла зі мною про садівництво. Сказала, що живе в селі й працює в саду в жінки, яка оселилася в одному з нових будинків. Я схильна думати, — сказала міс Марпл, — атож, я схильна думати, що всі її слова були брехнею. Тоді я теж помітила, що вона нічого не знає про садівництво. Вона вдавала, ніби любить сад, але то була неправда.

— І чому вона туди прийшла, як ви гадаєте?

— Я тоді не мала про це найменшого уявлення. Вона сказала, що її звати Бартлет — і назвала прізвище жінки, у якої нібито мешкала, воно починалося на «Г», але я вже не можу пригадати його тепер. Вона мала не тільки іншу зачіску, а й волосся в неї було іншого кольору, а одяг — зовсім іншого крою. Я спершу не впізнала її в цій екскурсії. Лише подивувалася, чому її обличчя здається мені знайомим. А потім несподівано я все пригадала. Після того як зрозуміла, що волосся в неї пофарбоване. Я сказала їй, де я бачила її раніше. Вона визнала, що була там, але вдала, ніби мене теж не впізнала. Одне слово — брехня.

— І що ви про все це думаєте?

— Одне уявляється мені очевидним. Міс Кук (назвімо її так, як вона називає себе тепер) приїхала до Сент-Мері-Мід подивитися на мене — щоб потім вона могла непомильно впізнати мене, коли ми знову зустрінемося…

— А яка їй була в цьому потреба?

— Я не знаю. Існують дві можливості. Й одна з них дуже мені не подобається.

— Думаю, що й мені вона не подобається, — сказав професор Вонстед.

Вони помовчали хвилину або дві, а тоді професор Вонстед сказав:

— Мені не