Агата Крісті - Оголошено вбивство

закоханий у неї? Він такий дивний. Іноді говорить речі, що вселяють тривогу. Хоч його вважають розумним, знаєте, — сказала міс Баннер із відвертим несхваленням.

— Розум — ще не все, — сказала міс Марпл, хитаючи головою. — А ось і наша кава.

Насуплена дівчина зі стуком поставила тацю на стіл. Міс Марпл і міс Баннер навперебій стали частувати одна одну тістечками.

— Мені було так цікаво почути, що ви ходили до школи з міс Блеклок. Ваша дружба триває довго.

— Справді довго, — погодилася міс Баннер. — Не так багато існує людей, що вміють зберігати вірність своїм давнім друзям, як це вміє робити міс Блеклок. О моя люба, як давно були ті часи! Яка то була гарна дівчина і як тішилася вона життям! Скільки сумних подій відбулося відтоді.

Міс Марпл, хоч і не мала найменшого уявлення, про які сумні події йдеться, зітхнула і кивнула головою.

— Життя справді тяжке, — промурмотіла вона.

— «І смутку тягар вона мужньо несла», — прошепотіла міс Баннер, і очі їй наповнилися слізьми. — Мені завжди згадується цей вірш. Справжнє терпіння; справжнє смирення. Така мужність і таке терпіння мають бути винагороджені, ось що я кажу Я вважаю, що нема нічого занадто доброго для любої міс Блеклок, і вона заслуговує на будь-яке добро.

— Гроші, — сказала міс Марпл, — можуть набагато полегшити людині її шлях у житті.

Вона спокійно зробила це зауваження, бо подумала, що Дора Баннер натякає на майбутнє багатство, яке дістанеться її подрузі.

Проте це зауваження наштовхнуло співрозмовницю на зовсім іншу думку.

— Гроші! — з гіркотою вигукнула вона. — Я переконана в тому, що поки людина не переживе це на власній шкурі, вона ніколи не знатиме, що таке гроші чи, точніше, їхня відсутність.

Міс Марпл співчутливо кивнула своєю білою головою.

Міс Баннер швидко заговорила далі, накручуючи себе й мовлячи з розпашілим обличчям:

— Мені так часто доводилося чути, як люди кажуть: «Я волію, щоб у мене на столі були тільки квіти, а не їжа без них». Але чи часто цим людям не було чого їсти? Вони не знають, що означає, — ніхто не знає, поки не пережив, — бути по-справжньому голодним. Коли в домі є лише банка м'ясної пасти та рештки маргарину. День у день доводиться обмежуватися цією дієтою — як же ти мрієш з'їсти тарілку доброго м'яса з овочами. А вбогість одягу! Ти церуєш дірки на своєму вбранні й сподіваєшся, що ніхто цього не помітить. І ходиш шукати роботу, а тобі всюди кажуть, що ти вже надто стара. А потім тобі таки вдасться знайти роботу, але сили її виконувати ти вже не маєш. І падаєш непритомна, і в тебе знову немає роботи. Ти живеш тільки на ренту, і якщо тобі її не заплатять, опинишся на вулиці. А сьогодні рента стала такою мізерною! А пенсія за віком — і того менша.

— Я знаю, — лагідно сказала міс Марпл.

Вона дивилася з глибоким співчуттям на перекривлене обличчя міс Баннер.

— Я написала Леті. Мені випадково потрапило на очі в газеті її ім'я. То був благодійний обід на користь шпиталю в Мілчестері. Там чорним по білому було написано: міс Летиція Блеклок. І я відразу повернулася у своє минуле. Я не чула про неї багато років. Ви ж знаєте, вона була секретаркою в дуже багатого чоловіка, у Ґедлера. Вона завжди була розумною дівчиною — такі у світі зустрічаються нечасто. Я маю на увазі не зовнішню вроду — а вдачу. Я подумала, — тільки на мить подумала, — що, може, вона пам'ятає мене і належить до тих людей, у кого я зможу попросити бодай невеличкої допомоги. Адже я знала її ще дівчиною, ми разом ходили до школи, і вона дещо про мене знає, зрозуміє, що я не просто жебрачка…

Очі Дори Баннер наповнилися слізьми.

— А потім Лоті приїхала й забрала мене із собою — сказала, що їй потрібна допомога по господарству. Звісно, я була здивована, — дуже здивована, — адже в газетах так часто все перебріхують. А якою вона була доброю — як мені співчувала! І так добре пам'ятала про минулі часи… Я готова все зробити для неї — усе, що завгодно. І я дуже стараюся, але, боюся, часом все плутаю — моя голова вже не та, якою була раніше. Я роблю помилки. Пам'ять у мене стала зовсім погана, і я нерідко говорю дурниці. Вона дуже терпляча. Мені особливо подобається в ній та риса, що вона вдає, ніби я потрібна й корисна для неї. Це справжня доброта, ви згодні?

Міс Марпл лагідно сказала:

— Атож, це справжня доброта.

— Мене дуже турбувало, ви знаєте, а надто після того, як я оселилася в «Літл-Педоксі», що буде зі мною, якби що-небудь сталося з міс Блеклок. Зрештою, з людьми буває стільки нещасливих випадків — ці машини сновигають повсюди, і ти ніколи не знаєш, наїде якась на тебе чи ні? Але, природно, я ніколи нічого їй не казала, проте вона здогадалася. Несподівано одного дня вона сказала, що залишить мені невеличкий річний прибуток у своєму заповіті, а крім того, — і це мені дорожче за будь-які гроші, — усі свої чудові меблі. Я була глибоко схвильована. Але вона сказала, що ніхто не зможе оцінити їх так, як я, і це чиста правда, бо я не можу терпіти, коли бачу, як хтось розіб'є філіжанку з чудової китайської порцеляни або поставить на столі мокру пляму з недбало витертої склянки. Я вмію доглядати за речами. А люди іноді бувають такими жахливо недбалими, а іноді — більше, аніж недбалими!

Я не така дурна, якою здаюся, — провадила міс Баннер із простою переконливістю. — Я спроможна бачити, коли на Леті тиснуть. Деякі люди — я не стану називати імен — намагаються здобути перевагу над нею. Думаю, люба міс Блеклок буває іноді занадто довірлива.

Міс Марпл похитала головою.

— Це помилка.

— Так, це помилка. Ви і я, міс Марпл, ми знаємо світ. А наша люба міс Блеклок…

І вона похитала головою.

Міс Марпл подумала, що як секретарка великого фінансиста міс Блеклок також мусить знати світ. Але, певно, Дора Баннер мала на увазі те, що Леті Блеклок завжди була добре забезпечена, а люди, добре забезпечені, не знають, у які глибокі безодні може провалюватися людська природа.

— Той Патрик! — несподівано промовила міс Баннер із таким нападом гіркоти, що міс Марпл майже підстрибнула на своєму місці. — Уже двічі, наскільки мені відомо, він виманював у неї гроші. Прикидаючись, ніби потрапив у скрутну ситуацію.