Агата Крісті - Оголошено вбивство

— Десь близько тижня тому. Ти щось бурчав про свої комірці та про пральню, а тоді висунув шухляду, й у самій її глибині лежав револьвер, і я запитала в тебе, що то таке.

— Так, правильно. Близько тижня тому. Ти не пам'ятаєш точну дату?

Місіс Істербрук замислилася, заплющивши очі й напружуючи свій гострий мозок.

— Звичайно ж, — сказала вона. — Це було в суботу. У той день ми зібралися в кіно, але не пішли.

— Гм… а ти впевнена, що це було не раніше? Може, у середу? У четвер або навіть на попередньому тижні?

— Ні, мій любий, — сказала місіс Істербрук. — Я пам'ятаю дуже чітко. То була субота, тридцятого числа. Нам здається, що це було давно, бо відтоді сталося кілька серйозних подій. І я тобі розповім, чому мені запам'ятався той день. Бо то був наступний день по тому, як було вчинено напад на міс Блеклок. Бо коли я побачила твій револьвер, він нагадав мені про стрілянину минулої ночі.

— От і гаразд, — сказав полковник. — Ти зняла з мене великий тягар.

— Чому, Арчі?

— Бо якби цей револьвер зник ще до стрілянини, то можна було б подумати, що саме мого револьвера поцупив той швейцарський хлопець.

— Але звідки він довідався б, що в тебе він є?

— Ці банди мають дивовижно налагоджену систему зв'язку. Вони знають усе про кожен будинок і тих, хто в ньому живе.

— Як багато ти знаєш, Арчі!

— Ха-ха! Ще б пак не знаю. Хіба мало мені довелося побачити у своєму житті. Проте, якщо ти справді бачила мій револьвер після нападу на дім міс Блеклок — то все гаразд. Той револьвер, із якого стріляв швейцарець, не міг бути моїм, чи не так?

— Звісно, не міг.

— Це для мене велика полегкість. Мені треба було б піти в поліцію й повідомити, що він у мене є. Але вони поставили б мені чимало незручних запитань. Вони мусили б їх поставити. Річ у тім, що я ніколи не брав на нього дозволу Після війни ти якось забуваєш про закони мирного часу Я дивився на нього як на воєнний сувенір, а не як на зброю.

— Атож. Я тебе розумію. Звичайно.

— Але все одно. Куди поділася ця триклята річ?

— Може, місіс Бат узяла її. Вона завжди була дуже чесною, але, можливо, після нападу на дім міс Блеклок дуже злякалася й подумала, що ліпше буде… мати револьвер у себе в домі. Звичайно, вона ніколи не зізнається в тому, що так зробила. Я навіть не стану запитувати її. Вона може образитися. А що ми тоді робитимемо? Це великий дім — я просто не зможу…

— Твоя правда, — сказав полковник Істербрук. — Краще нічого їй не кажи.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

ВРАНІШНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ У ЧИПІНҐ-КЛЕҐОРНІ

(ПРОДОВЖЕННЯ)

Міс Марпл вийшла з воріт будинку вікарія й рушила невеличким провулком, який виходив на головну вулицю.

Вона йшла досить швидко, спираючись на товсту ясеневу патерицю превелебного Джуліана Гармона.

Проминула шинок «Червона корова» та крамницю різника й зупинилася на хвилинку, щоб зазирнути у вікно антикварної крамнички містера Еліота. Вона була вельми розумно розташована поруч із чайною та кафе під назвою «Синій птах» для того, аби багаті водії, які зупинялися випити філіжанку чаю з так званими (навряд чи виправдано) «домашніми» тістечками, які мали колір яскравої сірки, могли зацікавитися товарами, вельми спокусливо виставленими на досконало спланованій вітрині містера Еліота.

Оформляючи старовинну опуклу вітрину, містер Еліот намагався догодити всім можливим і неможливим смакам. Два вироби з вотерфордського скла стояли на дуже елегантно виготовленій посудині для охолодження вина. Горіхове бюро, виготовлене з кількох окремих деталей, проголошувало себе сутою дешевинкою, а на столі, що також стояв у вітрині, лежали кілька дешевих дверних молоточків, мініатюрні статуетки ельфів, кілька шматочків дрезденської порцеляни, кілька разків скромного намиста, великий кухоль із написом «Подарунок із Тернбридж-Велса» і кілька срібних дрібничок.

Міс Марпл окинула вітрину швидким зацікавленим поглядом, і містер Еліот, літній і гладкий павук, визирнув зі своєї павутини, щоб оцінити можливості цієї нової мухи.

Але саме в ту мить, коли він вирішив, що «Подарунок із Тернбридж-Велса» буде надто шикарним для дами, яка зупинилася в домі вікарія (бо, звичайно ж, містер Еліот, як і кожен житель села, знав, хто перед ним стоїть), міс Марпл куточком ока побачила Дору Баннер, що саме заходила до кафе «Синій птах», і відразу дійшла висновку, що в таку холодну й вітряну погоду буде дуже добре випити філіжанку гарячої вранішньої кави.

Четверо чи п'ятеро дам уже вирішили підкріпитися в кав'ярні після своєї вранішньої біганини по крамницях. Міс Марпл, блимаючи в напівсутіні «Синього птаха» й артистично вдаючи певну розгубленість, дочекалася нарешті, коли голос Дори Баннер пролунає біля її ліктя:

— Доброго вам ранку, міс Марпл. Сідайте за мій стіл. Я тут сама.

— Дякую.

Міс Марпл із виразом вдячної полегкості опустилася на досить вуглувате, пофарбоване в синій колір крісло, що було предметом фірмового умеблювання «Синього птаха».

— Такий холодний вітер, — поскаржилася вона. — А я не можу йти швидко через свій ревматизм.

— О, я знаю. Одного року я мала ішіас — то була справжня агонія.

Дві старі дами погомоніли про ревматизм, ішіас та запалення нервів із жадібною зацікавленістю. Похмура дівчина в рожевому фартусі, на якому була зображена зграя синіх птахів, позіхаючи, взяла в них замовлення на каву й тістечка. Вигляд у неї був стомлений і терплячий.

— Тістечка, — по-змовницькому прошепотіла міс Баннер, — тут вельми смачні.

— Мене дуже зацікавила симпатична дівчина, яку я зустріла, коли ми йшли в той день від міс Блеклок, — сказала міс Марпл. — Здається, вона сказала, що працює в саду. Чи на городі? її звати Гайне?

— Її звати Філіпа Геймс. «Наш пожилець», як ми її називаємо. — Міс Баннер засміялася від власного гумору. — Така приємна, спокійна жінка. Справжня леді, якщо ви розумієте, про що я кажу.

— Цікаво, цікаво. Я була знайома з полковником Геймсом — він служив в індійській кавалерії. Може, то був її батько.

— У неї прізвище по чоловікові. Вона — вдова. Її чоловіка вбито в Сицилії чи в Італії. Той кавалерист міг бути його батьком.

— Я подумала, чи немає в неї невеличкого роману? — лукаво припустила міс Марпл. — 3 отим високим молодиком?

— З Патриком, ви хочете сказати? О, не думаю…

— Ні, я мала на увазі молодика в окулярах. Я бачила його поблизу.

— А, ви про Едмунда Светенгема. Тс-с! Он там у кутку сидить його мати. Я, власне, не переконана. Ви гадаєте, він