Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

із союзниками, це можна було б зробити швидко й напевно. Барон Паріллі, який мав чималі фінансові інтереси в Туріні, Генуї й Мілані, вислухав Ціммера з неабиякою цікавістю і взявся допомогти нам налагодити такі контакти із західними союзниками. Звісна річ, Ціммер написав рапорт про цю розмову на моє ім'я, і таким чином усю операцію ми з того моменту підстрахували і надали їй вигляду гри з союзниками, що велася під контролем СС в інтересах фюрера й рейху.

21 лютого барон Паріллі виїхав у Цюріх. Там він зв'язався із своїм знайомим Максом Гюсманом. Той допоміг установити контакт з майором Вайбелем, кадровим офіцером швейцарської розвідки. Вайбель мотивував свою згоду допомогти встановити контакти між СС і американцями егоїстичними інтересами підданого Швейцарії: справа в тому, що Генуя — це порт, який використовують здебільшого швейцарські фірми. Коли ж Італія потрапить під комуністичне іго — постраждають і швейцарські фірми. Мені також удалося з'ясувати, що майор Вайбель дістав освіту в Німеччині, закінчивши університети в Базелі й Франкфурті.

В розмові з бароном Паріллі Вайбель сказав, що слід дотримуватись максимальної обережності, бо він ризикує, допомагаючи налагоджувати контакти. Це, він сказав, порушує нейтралітет Швейцарії, а тепер позиція росіян така сильна, що порушення таємниці примусить його уряд відмежуватися від нього й зосередити весь можливий удар персонально на ньому. Паріллі запевнив майора Вайбеля, що в розголошенні таємниці ніхто не зацікавлений, крім росіян та комуністів. «А оскільки, — провадив він далі, — серед нас, я сподіваюсь, немає жодного комуніста, тим паче російського, можна не боятися за розголос інформації».

Як повідомив Вайбель, на другий день після розмови з Паріллі він запросив на обід Аллена Даллеса і його помічника Геверніца.

«В мене є два приятелі, які висувають цікаву ідею, — мовив він, — якщо ви хочете, я можу вас познайомити». Даллес відповів, що він хотів би зустрітися з товаришами Вайбеля пізніше — після того, як з ними поговорить його помічник.

Відбулася розмова між Паріллі й Геверніцом. Я вам сповіщав уже, що цей Геверніц — син не Егона Геверніца, а Герхарда фон Шульц-Геверніца, професора економіки Берлінського університету. Поїхавши до Америки після захисту докторської дисертації у Франкфурті (я, до речі, подумав, чи не було встановлено першого контакту між Вайбелем і Геверніцом іще в Німеччині, вони ж обидва закінчили той самий університет), він почав працювати в міжнародних банківських концернах у Нью-Йорку, де тоді ж орудував Аллен Даллес.

Під час розмови Паріллі запитав: «Чи готові ви зустрітися з штандартенфюрером СС Дольманом для конкретнішого обговорення цієї та інших проблем?» Геверніц погодився з цією пропозицією, хоч, на думку Паріллі, він поставився до висловленої пропозиції з певною недовірою й підозріливістю, властивою інтелігентам, які прийшли в розвідку.

Я дав санкцію на поїздку Дольмана в Швейцарію. Там, на озері Чіасо, його зустріли Гюсман і Паріллі. Коли вони прибули в Лугано, в невеличкий ресторан «Б'янкі», Дольман, як і домовились, заявив: «Ми хочемо переговорів із західними союзниками для того, щоб зірвати план Москви, за яким має бути створено комуністичний уряд Північної Італії. Це завдання змушує нас відкинути колишні образи й думати про завтрашній день, перекресливши весь взаємний біль дня вчорашнього. Світ повинен бути справедливим і достойним».

Гюсман відповів, що єдино можливі переговори — це переговори про беззастережну капітуляцію.

«Я не піду на зраду, — сказав Дольман, — та й ніхто в Німеччині не піде на це».

Гюсман, однак, наполягав на концепції «беззастережної капітуляції», але розмови не припиняв, незважаючи на тверду негативну позицію, що її зайняв Дольман відповідно до тієї партитури, яку ми з ним попередньо розписали.

Далі, перепинивши Гюсмана, заговорив помічник А. Даллеса Поль Блюм. Саме Блюм передав Дольманові прізвища двох керівників італійського Опору: Ферручі Паррі й Усміяні. Ці люди знаходяться в нашій тюрмі. Вони не комуністи, і це дало нам змогу зробити висновок: американці так само, як і ми, занепокоєні комуністичною загрозою Італії. Їм потрібні герої Опору некомуністи, які змогли б у потрібний момент очолити уряд, відданий ідеалам Заходу.

«Якщо цих людей звільнять і привезуть до Швейцарії, — сказав представник Даллеса, — ми могли б продовжити наші зустрічі».

Коли Дольман повернувся до мене, я зрозумів, що переговори почалися, бо інакше й не можна розцінити цього прохання про звільнення двох італійців. Дольман висловив припущення, що Даллес чекає, щоб я прибув до Швейцарії. Я поїхав до фельдмаршала Кессельрінга. В результаті п'ятигодинної розмови я прийшов до висновку, що фельдмаршал погодився на почесну капітуляцію, хоча ніяких прямих запевнень Кессельрінг не давав, просто, мабуть, за традицією побоюючись відверто розмовляти з представником служби безпеки.

На другий день Паріллі прибув до мене на конспіративну квартиру, що коло озера Гарда, і передав мені від імені Даллеса запрошення на нараду в Цюріх. Таким чином, післязавтра я від'їжджаю в Швейцарію. На випадок, якщо це пастка, я висуну офіційну версію про викрадення. Якщо ж це початок переговорів — я проінформую вас у наступному листі, якого надішлю зразу ж, як тільки повернуся в свою ставку.

Ваш Карл Вольф»

«Пергамон» розбомбили англійці, але професор Плейшнер не став евакуюватися разом з усіма науковими співробітниками. Він дістав дозвіл лишитися в Берліні і бути хранителем хоча б тієї частини будинку, яка вціліла.

Саме до нього зараз і поїхав Штірліц.

Плейшнер, побачивши його, дуже зрадів, потягнув у свій підвал і поставив на електроплитку кофейник.

— Ви тут не мерзнете?

— Мерзну аж до задубіння. А що ж робити? Хто тепер не мерзне, хотів би я знати?

— В бункері у фюрера дуже добре топлять…

— Ну, це зрозуміло… Вождь має жити в теплі. Хіба можна порівняти наші клопоти з його тривогами й. турботами? Ми є ми, кожен про себе, а він думає про всіх німців.

Штірліц уважно оглянув підвал: жодної віддушини тут не було, апаратури підслухування сюди не ввіткнеш. Тому, затягнувшись міцною сигаретою, сказав:

— Годі вам, професоре… Скажений маньяк підставив голови мільйонів під бомби, а сам сидить, як сволота, в безпечному місці й дивиться кінокартини разом із своєю бандою…

Обличчя Плейшнера стало біле як крейда, і Штірліц пожалкував, що сказав усе це, і пожалкував, що взагалі прийшов до нещасного старого у своїй справі.

«Але чому моя справа? — подумав він. — Усе-таки — це їх, німців, справа і, виходить, його справа.»

— Ну, — мовив Штірліц, — відповідайте ж… Ви не згодні зі мною?

Професор усе ще мовчав.

— Так от, — сказав Штірліц, — ваш брат і мій друг допомагав мені. Ви ніколи не цікавились моєю професією: я штандартенфюрер СС