Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

щонайменше землетрус якийсь. Я натиснув на «Виклик» і відкинувся на подушку.

— Алло! — відгукнулася дружина.

— Телефонувала?

— Так, — невелика пауза. — Я тебе розбудила?

Голос був на диво спокійним. Примирливим навіть. «Хоча ні, — проскочило в голові. — Не те». Щось більше. Її голос здавався злегка наелектризованим і водночас… ласкавим.

Ласкавим?

— Так, я заспав.

— Пробач.

— Нічого, я однаково мав уставати. Поведу малого до фонтанів. Що хотіла?

Останнє запитання прозвучало грубо, тож зазвичай Єва огризнулася б. Я чекав, що вона от-от виплюне щось образливе у відповідь, але, на диво, тон дружини не змінився.

— Ти сьогодні ввечері таксуєш?

Урешті я збагнув, що вона має намір щось просити.

— Так. Ти ж знаєш.

Пауза.

— Я не встигну повернутися до вечора, пробач, — Єва стихла, я теж не поспішав озиватись, і тоді дружина спробувала виправдатись: — У нас завал, замовлено всі номери, в бенкетній залі святкують день народження. Щойно зателефонував депутат облради та забронював на десяту вечора велику сауну. Я мушу бути тут. Я не зможу повернутись о восьмій.

— Коли зможеш приїхати?

Чверть хвилини зі смартфона не долинало ні звуку. Я поглянув на екран, щоб переконатися, що зв’язок не перервано.

— Боюсь, я не звільнюся раніше як опівночі.

Тобто вона з’явиться вдома о другій ночі.

— Не проблема, — відрубав я.

Я чекав, що Єва говоритиме далі. Мало бути щось іще. Те, що вона допізна затримається на роботі, не могло стати причиною солодкуватості та ще чогось дуже незвичного (благання?..) в голосі. Вона знала, що мене не доведеться вмовляти залишитися з Тео, — мені не вперше, не звикати, — а тому я очікував, що вона театрально прокашляється й почне наступну фразу: «Я ще хочу попросити тебе…» Проте Єва нічого не попросила.

— Дякую, — сказала вона. — То ти не поїдеш?

Я не міг не поїхати, і їй це відомо. Ми пропускали четвертий платіж.

— Візьму Тео із собою.

— Добре. Поцілуй його за мене.

Я відшукав очима сина. Тео відкопав потрібний светр, але, витягаючи його, вивалив увесь уміст полиці на підлогу й тепер стояв посеред колготок, футболок, трусів і шортів, думаючи, як усе це різнокольорове щастя заштовхати назад до шафи. Я перевів погляд із купи одягу на ноутбук, що лежав на підлозі біля ліжка.

— Слухай, почекай… Вибач за те, що сталося вранці. Я не хотів спізнюватись.

— Все гаразд, Мироне. Будь ласка, не зачіпаймо цього.

— Як знаєш, — я помовчав, секунду вагаючись, чи продовжувати, адже затіяв розмову зовсім не для того, щоб просити вибачення. Спричинене останніми подіями збентеження підхльоскувало мене. — Але якщо знайдеш хвилинку, я все-таки волів би дещо уточнити.

Єва голосно видихнула. То було непросте, перенасичене емоціями зітхання. Воно означало щось на кшталт «я не бажаю витрачати час на дурниці, але, оскільки ти з розумінням поставився до моєї затримки у “Чорній перлині”, о’кей, я готова тебе вислухати».

— Зранку я затримався тому, що посеред вулиці мене перестріли двоє людей, — я зробив паузу, чекаючи, що Єва поцікавиться тими людьми. Втім, дружина не озивалася. — Я не знав їх, зате вони знали мене. Точніше, вони дізналися про мене нещодавно, бо їм із мого мейла надійшов лист. Попередження. Лист надіслали минулої середи, 27 травня, от тільки я його не писав. Розумієш?

— Ні, — ласкавість з її голосу як у воду канула.

— Коли ти пішла вранці, я перевірив свою поштову скриньку. Лист, про який мені розповіли ці двоє з вулиці, висить у «Надісланих». Це великий лист, на сторінку. Я не знаю ані адресатів, ані тих, про кого в ньому йдеться. Я впевнений, що протягом минулого тижня на мій акаунт у Gmail заходили лише з мого ноутбука. Тобто це не злам і не якийсь глюк.

— До чого ти хилиш, Мироне?

Її небажання почути мене дратувало:

— Я не відвідував інтернет-клуби та не відкривав пошту на роботі. Хтось із мого мейла та без мого відома відправив дуже дивного листа. Невже ти не…

— Чого ти хочеш від мене? — я чув у слухавці її пошарпане злістю дихання. У такі миті здавалося, наче від Єви лине сердитий стугін, щось середнє між вібрацією повітря перед наближенням потяга й електричним дзижчанням трансформатора, що попереджає: НЕ ЛІЗЬ — УБ’Ю! Невидиме, ледь вловне та водночас реальне й грізне гудіння. — Я теж не писала цього листа. Я взагалі не пам’ятаю, коли востаннє торкалася твого ноутбука.

— Я вірю. І — о Боже! — чому ти завжди все перекручуєш? Я не звинувачую тебе ні в чому! Я не кажу, що ти лізла до мого ноута! Я просто потребую твоєї допомоги. Лист пішов увечері, коли ти з Теодором залишалася вдома. Можливо… — я завагався, збагнувши, як безглуздо прозвучать нашвидкуруч вигадані варіанти, — хтось заходив у гості, або ти комусь давала покористуватися моїм ноутом, або…

— Яку частину фрази про те, що я не пам’ятаю, коли востаннє торкалася твого ноута, ти не зрозумів? Я ж сказала: не заходила на твою пошту та не відправляла жодного листа!

— Єво, я почув це, почув іще вранці. А тепер, будь ласка, почуй мене ти: цей лист не міг з’явитися сам по собі.

— У тебе проблеми? Ти вліз в якусь аферу?

— Ні. Ти не чуєш мене…

— Цей лист про гроші? Там щось пов’язано з грошима?

— Ні!

— Тоді йди на хрін, Мироне! Не діставай мене! У мене купа роботи.

Я видав горлянкою щось середнє між стогоном і гарчанням, а потому, переборюючи бажання жбурнути телефон на підлогу, відкинувся на подушку.

Тео стояв біля шафи, мнучи пальчиками светр із зображенням Блискавки Макквіна, і дивився на мене широко розплющеними очима.

30

Того року в конкурсі на найкращий жовтень із відривом у три милі перемагав місяць червень. Ми з Тео вирушили таксувати о шостій вечора, коли термометр показував +16 °C. О 20:30, за десять хвилин після заходу сонця температура скотилася до +10 °C, і мені довелося вмикати обігрівач.

Після моєї розмови з Євою Тео несподівано затих. Оскільки ми вирішили, що разом поїдемо таксувати, прогулянку за обопільною згодою було скасовано. Весь час до виїзду Тео залишався підозріло мовчазним, проте я почувався занадто спантеличеним, щоб розважати його чи розпитувати, чому він раптом наче води в рот набрав. Від страху я втратив не лише спокій, але й рівновагу. Протягом двох годин потому, як ми сіли в Nissan і виїхали в місто, я примудрився двічі погиркатися з диспетчером. Один раз із моєї вини — я переплутав адресу та підрулив не до того будинку. Вдруге ми обмінялися «люб’язностями», коли диспетчерка надіслала