Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

зосередитися на повідомленні й лише ковзнув по ньому поглядом. Тепер вирішив прочитати уважно. Це було непросто, зважаючи на розгубленість і на рій думок у голові. Лист здавався дивним. Якимось… спотвореним. У тексті, хоч і без граматичних помилок, залишалося багато нелогічного. Наприклад, у жодному реченні не стояли коми. Дробові числа, що позначали кількість вилучених наркотиків, — 30.5Т ПОРОШКУ 9.8Т ПАСТИ — було записано через крапку, тобто типово для англомовних країн.

Я перебирав речення за реченням.

ШВИДКІСНИЙ КАТЕР ІЗ ВАНТАЖЕМ ВИРУШИТЬ ІЗ БУХТИ БУЕНАВЕНТУРА ДЕПАРТАМЕНТ ВАЛЬЄ-ДЕЛЬ-КАУКА ЗХ УЗБЕРЕЖЖІ КОЛУМБІЇ СЬОГОДНІ МІЖ 2AM ТА 4AM ГОД МСЦ ЧАС.

Час зазначено у дванадцятигодинному форматі, який рідко використовують в Україні. 2 a.m. — це друга година ночі. 4 a.m., відповідно, — четверта ранку.

ТРАНСПОРТ СУДНО TRES MARIAS ПОРТ ПРИПИСКИ ПУНТАРЕНАС КОСТА-РИКА ТИП ЧОВНА AZIMUT 86S ТОННАЖ 62Т МАКС ШВИДКІСТЬ 42 ВУЗЛИ.

У реченні не вистачало розділових знаків. Я мусив прочитати його тричі й тільки потому розклав усе по поличках: «Транспорт — судно Tres Marias; порт приписки — Пунтаренас, Коста-Рика; тип човна — Azimut 86S; тоннаж — 62 тонни; максимальна швидкість — 42 вузли». Я перемкнувся на Google, щоб переконатися, що порт Пунтаренас справді є, а швидкісний човен Azimut 86S — не вигадка. Що далі заглиблювався, то сильнішим і відчутнішим ставало хвилювання. Я боровся з бажанням закрити браузер і відштовхнути ноутбук.

Пропустивши фразу про чисельність та озброєння екіпажу, я взявся за наступну, де автор попередження вказав запланований наркоторговцями курс.

МАРШРУТ КУРС 290 1500 NM КУРС 330 1000 NM КАЛІФОРНІЙСЬКА ЗАТ.

Курс 290 відповідав напрямку захід-північ-захід, курс 330 — напрямку північ-північ-захід, а скорочення NM означало nautical miles, морські милі. Запланований маршрут: курс 290, 1500 морських миль; курс 330, 1000 морських миль — до Каліфорнійської затоки.

СЕРХІО ВІГЛІОНЕ ЗУСТРІНЕ ВАНТАЖ У БУХТІ 40 КМ ПН ЗХ ВІД ЛА-ПАС ПД КАЛІФОРНІЯ МЕКС ТА 3 КМ ПД ВІД САН-ХУАН-ДЕ-ЛА-КОСТА КООРДИНАТИ 24 19 31 ПН Ш 110 39 20 ЗХ Д.

Автор листа повідомляв координати місця висадки: «Серхіо Вігліоне зустріне вантаж у бухті за 40 км на північний захід від міста Ла-Пас, штат Південна Каліфорнія, Мексика, та за 3 км на південь від містечка Сан-Хуан-де-ла-Коста…» Я відкрив Google Maps, увів у рядок пошуку координати, й програма перекинула мене в описану в повідомленні точку: на екрані з’явився супутниковий знімок безіменної бухти, вздовж якої тягнулося мексиканське федеральне шосе № 1.

РОЗРАХУНКОВИЙ ЧАС ПРИБУТТЯ КАТЕРА ДО БУХТИ НЕ РАНІШЕ 11;30PM MST СУБ 30 ТРАВНЯ. ДАЛІ ТОВАР ПЕРЕПРАВЛЯЮТЬ ДО США…

Ось тут я зупинився — в голові щось клацнуло. За допомогою Google я дізнався, що MST — це скорочення від Mountain Standard Time, Стандартний гірський час. Цей часовий пояс простягався через Західну Канаду, центральну частину США, північ Мексики та південь Каліфорнійського півострова. Та поза тим, щось було не так. «Розрахунковий час прибуття катера — не раніше 11:30 p.m. MST…» Я звернув увагу на те, чому 11:30 написано через крапку з комою? Чому не через крапку чи двокрапку? Це здавалося важливим, але я не розумів чому. Попри каламуть, що нуртувала в грудях, сон напосідав на мене, заплутував думки. Я вдруге з силою натиснув на очі. А тоді зручніше вмостився на ліжку: підклав під голову подушку та випростав ноги. Ноут стояв поряд. Теодорове ліжко виявилося закоротким, але я не зважав.

Чому через крапку з комою?

Я повернувся на бік і підклав руку під голову. Так було краще видно екран ноутбука. Нервозність накривала хвилями, то наростаючи та підпираючи під горло, то опадаючи. У ті миті, коли розгубленість відступала, я намагався зосередитися на продовженні роботи з листом, але мені не вдавалося. Погляд раз у раз упирався в Михалича. Плюшевий коала сидів біля подушки, за лічені сантиметри від мого носа. Я пригадав, як колись по National Geograрhic чув, що окремі коали сплять по двадцять дві години на добу. А може, там ішлося про панд. Ні, схоже, таки про коал.

Двадцять дві години, чорт забирай.

Я сонно кліпнув. Потім знову позіхнув. Потім іще раз кліпнув, значно важче — так, наче занурив голову у свіжий мед. «Я якийсь довбаний антикоала, — пропливло в голові. Сонливість затирала сум’яття. Повіки самі по собі опустилися втретє. — Слово честі, я сплю дві години з двадцяти чотирьох. Я до смерті втомлений, невиспаний антикоала… чи антипанда…» Сил на те, щоб підняти повіки, не стало. Чорнота огорнула мене, і я, підтягнувши ноги до живота, провалився в сон.

29

Я розплющив очі, коли мобільний телефон припинив деренчати. Зморгнув, потер повіки пальцями й потягнувся по Samsung. Годинник на екрані показував 15:06.

— Чорт…

Я проспав на Теодоровому ліжку чотири години. Ліве стегно затерпло й поколювало. У бік упирався ноутбук. Щоб випадково не скинути, я поставив його на підлогу, а тоді згадав, що робив перед тим, як заснути. E-mail, Таярані, наркотики. Паскудство! Серце неначе рукою зчавило. Я зрозумів, що це був не сон.

Перед тим як подивитися, хто телефонував, я прислухався. У квартирі запала підозріла тиша.

— Тео?

Без відповіді.

— Тео!

З великої кімнати долинув тупіт. За секунду з коридора вистромилася русява голівка Теодора.

— Що?

— Ти як? — позіхнув. — Не голодний?

— Ні.

— А що робиш?

— Граюся.

— Добре.

«Добре, що ти достатньо дорослий, щоб, залишившись без нагляду на чотири години, не спалити квартиру».

Я чекав, що малий піде, проте голова стриміла на місці.

— Коли ми підемо на батут?

Який, у дідька, батут? Пальці несамохіть потягнулися до спини. Все тіло пронизувало хворобливе відчуття ломоти. Мене млоїло від самої згадки про лист. Я вагався, не знаючи, як на нього реагувати. І ніби цього всього було замало, ввечері на мене чекало водійське крісло Nissan Almera та кілька годин катання нічним містом.

Я погамував слабкий стогін:

— Одягайся, — я тицьнув на шафу в кутку навпроти ліжка. — Вирушаємо, як тільки будеш готовий.

— Ура-а-а! — Теодор увірвався в кімнату та розчахнув важкі дверцята шафи. — А що вдягати?

Я задер голову й визирнув у вікно. Хмар поменшало, але навряд чи повітря встигло прогрітися.

— Бери джинси на підтяжках, футболку й светр. Светр можеш вибрати сам. Ти вже дорослий.

— З «Тачками»?

— Ага. Тільки якщо він чистий.

Тео занурився в недбало накидану купу одягу, шукаючи червоний светр із «Тачками», а я провів пальцем по екрану смартфона. Лоб наморщився: телефонувала Єва. Дивно. Вона телефонує вдень лише тоді, як щось трапляється. Для того щоб вона зателефонувала сьогодні, тобто після вранішнього інциденту, мусило статися щось справді серйозне,