Борис Акунін - Алтин-толобас

справа звична, на двірських бенкетах усі почухувались, і Олексій Михайлович не ледачіше за інших (один лиш капітан двірських мушкетерів, завдяки заповітній коробочці під пахвою, стояв нерухомо) — подивувався європейському одягу. Коли розповів про це матфеєвському мажордомові Івану Артамоновичу, той повідав, що цар Олексій змалечку звичний до німецького одягу — вихователь боярин Морозов привчив. Російської одежі, важкої і незручної, государ не любить, але носить з обов'язку, як належить православному монархові. У домашності ж, без чужих очей, дає собі волю. А п'ять літ тому, коли залицявся до майбутньої цариці, то й бороду поголив, аби Наталії Кирилівні догодити. Потім, щоправда, знову відростив — до того ж із богобоязливості.

Од тієї ж таки богобоязливості государ у всі пости — а їх на Русі безліч — по понеділках, середах і п'ятницях їжі в рот не бере, в церкві стоїть по шість годин на день, кладучи до півтори тисяч земних поклонів. До цариці ж, хоч і кохає її без міри, входить в опочивальню раз на три місяці, й цією благочестивою цнотою всі росіяни дуже пишаються, тим паче що, незважаючи на здержливість, чад Олексій Михайлович народив чимало: у його величності троє синів і шестеро дочок, а ще шістьох принців та принцес Господь прибрав у дитинстві та отроцтві.

Із царських дітей Корнеліусу найдужче подобалася вісімнадцятилітня Софія Олексіївна. Була вона не такою, як інші царівни, що потай, крізь дверну щілину чи з-за ґрат підглядали за бенкетами та прийомами, а сміливою, з допитливим і ясним поглядом, і на розмову прямою, не сором'язливою. Перевіряючи караули навколо Кам'яного терема, де світлички царівен, капітан бачив не раз, як Софія стоїть біля вікна й дивиться не в землю, як годиться російській добре вихованій дівиці, а вгору, в небо, і щоки в неї в рожевих плямах, і погляд затуманілий. Бачив її і в саду, з книгою, що й поготів було дивним. А якось, коли фон Дорн чергував у галереї Потішного палацу, принцеса раптом підійшла й заговорила французькою — запитала, чи він чув про комедії паризького автора Молієра і чи може добути для неї в Німецькій слободі хоча б якесь із його писань. Корнеліус про Молієра нічого не знав, але обіцявся запитати у книгарні Бромеліуса — і виконав прохання її високості, приніс п'єсу під назвою «George Dandin, ou le mari confondu», ніяковіючи за фривольний зміст. Отримав у нагороду перстень з яхонтом, разів у десять дорожчий за книжку.

Була б Софія хоч трохи миловиднішою, певно, переповнився б неможливими мріями, але, по-перше, на ту пору йому вже було про кого нездійсненно мріяти, а по-друге, царівна була собою негарна: костиста, важка підборіддям, із землистою шкірою. Та навіщо царській дочці краса? Все одно — в монастир. Російських принцес за чужоземних государів не віддають, аби не поганити православ'я; за своїх вельмож теж — негоже царській дочці з холопом на перину лягати.

Жила б Софія в Англії, могла стати б великою монархинею, не гірше рудої Єлизавети. А так трон дістанеться хирлявому Федору Олексійовичу або його недоумкуватому братові Івану. Обидва мляві, слабі, ні на що не придатні. Мав цар іще одного сина, маленького Петра Олексійовича, від нової цариці Наталії, але до трону хлоп'яткові за старшими братами було далеко. Петро якраз і жвавий і спритний — завжди за ним няньки і мамки по всьому палацу ганяються. Одного разу, бешкетник, усівся на підлогу біля Корнеліуса і ну з ботфорта шпорне коліщатко відкручувати. Сопів, старався — ніяк не втихомириться. Коли капітан на нього потихеньку шикнув, принц підвів круглі зухвалі оченята, завертів коліщатко іще старанніше. А відкрутить — непорядок, порушення мундира. Тоді фон Дорн подивився навсібіч (близько нікого не було), та й дав щигля по кучерявій потилиці: не бешкетуй. Царевич, хоча і трьох літ усього, а нічого, не розревівся. Витер носа парчевим рукавом, запитливо подивився на великого дядька у сяючім залізі та й, слава Богу, відстав — побіг собі геть, на наришкінську половину.

Під той час Корнеліус устиг уже розібратись у великій московській політиці і знав, що боротьбу за вплив на слабовольного Олексія Михайловича ведуть дві придворні партії: родичі та прибічники попередньої цариці, що походила з роду князів Милославських, та прихильники нової государині Наталії Наришкіної.

Нині гору брали Наришкіни, на чолі яких стояв канцлер Матфеєв. Фортуна Артамона Сергійовича була сильною, а стояла на трьох стовпах. Перший, найміцніший — цариця Наталія, котру виховано в матфеєвськім домі, безмежно шанує боярина, батечком називає. Другий стовп — давня дружба Артамона Сергійовича з царем. Вони разом виросли, були товаришами по навчанню та іграх. А третій стовп — державні таланти міністра. Але ця підпора з усіх найхисткіша, бо цар Олексій розумом невеликий і цінує більше не тих, хто справу робить, а хто вміє його величність потішити. І тут уже Матфеєву не угнатися за придворними лизоблюдами, такими як обер-маршал Хитрово чи князь Іван Милославський. Головна ж надія Милославських на племінника, кронпринца Федора Олексійовича — от підніметься він на престол, тоді й настане їхній час, а Матфеєв з Наришкіними наплачуться.

Ну та цар іще не старий і, швидше за все, переживе слабого Федора так само, як пережив попереднього цісаревича Олексія Молодшого. Жаль було тільки, що жвава розумом принцеса Софія з іншого табору — Матфеєву і, значить, капітану фон Дорну врагиня.

Найдивнішим у цьому протистоянні було те, що Іван Милославський і боярин Матфеєв мешкали в одному і тому самому Артамонівськім провулку, ніби поділеному незримою межею на дві ворогуючі сторони. У Артамона Сергійовича одна лейб-гвардійська рота — мушкетери, у Милославського друга — списники. І ті і ці ставлять упоперек провулку ґрати і караули, сваряться між собою, трапляється, що й поб'ються. Та поєдинки і кровопролиття суворо заборонені, за це з фон Дорна і з капітана списників добряче спитають. Государ смертовбивства між своїми гвардійцями не терпить. Тут, коли що, голови полетять, та й самим Іванові Михайловичу з Артамоном Сергійовичем не минути лиха. Тому від кровопролиття сусіди утримувались, але стежили один за одним пильно, побоюючись каверз, а найбільше шпигунства та зради.

Тепер Корнеліусу було зрозуміло, перед ким завинив його попередник капітан Митько Веберов, бачений кимось із матфеєвських лазутчиків у князя Милославського.

* * *

На караули в Кремль треба було заступати через три дні на четвертий, решту ж часу мушкетери перебували при особі та дворі Артамона Сергійовича. Стерегли його простору садибу, супроводжували боярина в роз'їздах — не всі, звичайно,