Борис Акунін - Алтин-толобас

на Москві пити не можна, відразу зіп'єшся; в кості не грав — за це Іван Артамонович по голівці не погладить, та й ні з ким при нинішнім піднесенім становищі; на жінок не витрачався — хіба зрідка, на подарунок Стешці. Однак через велику зайнятість тепер бував у білошвейки рідше; та й потім, прибутку від неї було більше, ніж витрат: і пригостить, і сама обдарує. Нещодавно подарувала комір гіпюровий брюссельського мережання. Отак за два роки можна було на добрячий дім назбирати — у Штутттарті чи в Тюбінгені, з яблуневим садом і навіть власним ставком. Але де саме купити дім і коли — про це тепер думалось непевно. Корнеліус знав, що поїде з Росії неодмінно, та, звичайно, не майбутнього літа, а пізніше. Хто ж од свого щастя втікає?

Артамон Сергійович був щедрим. Другого тижня фондорнової служби зайшов до кордегардії і ну зброю перевіряти — чи утримується чисто, чи змащені мушкети і пістолі, чи наточені шпаги. Залишився задоволений. Капітана хвалив, пожалував пару соболів за десять рублів. Хіба погано?

Обов'язки в Корнеліуса були такі. Головний (це не говорилося, розумілося само собою) — охороняти самого боярина, його двір і сім'ю, ну а крім того, по черзі зі стрільцями Стременного приказу і списниками князя Милославського мушкетери тримали караули в Кремлі. Іноді фон Дорну як черговому офіцерові випадало стояти при дверях на царських бенкетах і посольських прийомах. У сяючій кірасі, з оголеною шпагою в руці він стовбичив там нерухомим істуканом — нібито й оком не поведе, а сам бачив і примічав багато чого. Тішило, що в усій величезній залі зброя у нього лише, якщо не брати до уваги государевих охоронців-ринд із церемоніальними срібними сокирками. Навіть у іноземних послів при вході до палацу відбирали шпаги, про придворних нема чого й казати. За появу перед світлі государеві очі при шаблі або хоча б кинджалі — смертна кара, без полегкості. Усім, виходить, не можна, а капітану фон Дорну можна й навіть треба. От яке йому (а вірніше Артамону Сергійовичу) довір'я.

Упродовж перших двох місяців нової служби надивився Корнеліус і на город-Кремль, і на придворні звичаї, і на самого Государя Царя Великого Князя Всія Русі Самодержця.

Кремль — замок великий, з потрійною стіною і глибоким ровом, а на випадок облоги — взяти його буде неважко. Фортеця вся стародавньої побудови, цегляна, земляних валів немає зовсім. Якщо вчинити правильну канонаду із сучасних гармат, од стін урізнобіч полетять осколки, калічачи й убиваючи захисників. І вежі з дзвіницями занадто високі: збити таке лихо прицільним гарматним залпом — півцитаделі завалить.

Всередині Кремль нагадував не монаршу резиденцію, а якийсь мурашник. Безглузде й безладне нагромадження дерев'яних і кам'яних будівель, сполучених між собою відкритими й закритими галереями. Хороми здебільшого ветхі, перехняблені. Над дахами стирчать башточки, маківки, крендельки, флюгери — тільки вся ця краса до першої великої пожежі. Одна запалювальна бомба з польської або шведської мортири — і перетвориться царська твердиня на купу головешок.

У караулі найліпше було стояти на узвозі з Кремлівського пагорба, де розбито Верхній та Нижній сади, а в них ставки та оранжереї з рідкісними фруктами — навіть узимку родить винна ягода, лимони, полуниці. Там, удалині від бояр та дворян, Корнеліус декілька разів бачив і самого царя. Його величність любив прогулюватися між сих райських кущ — зірве з гілки помаранчу або сливу, надкусить, викине.

Herr Zaar und Grossfurst aller Russer Selbsterhдlter Alexei Mikhailowitz, прозваний росіянами Тишайшим, був рум'яним, блакитнооким, із круглою темно-рудою бородою. Гладке тіло носив тяжко, ходив перевальцем на слабких, пухлих ногах. В оранжереї його величність походжав веселий, усмішливий, мугикав під ніс чи то духовні гімни, чи то щось більш легковажне. Уперше, підглядаючи крізь товсте скло в дрібному переплетенні, Корнеліус тільки чудувався — так мало цей добродушний товстун був схожим на кам'яного ідола, що приймав у Грановитій палаті чужоземних послів. На аудієнції цар сидів непорушною золотою лялькою, навіть очима не поводив. Нібито й не живий зовсім, а якась алегорична персона, що уособлює громіздкість і незграбність Третього Риму.

А між тим, як швидко зрозумів фон Дорн, його царська величність був хоч і громіздким, але дуже навіть поворотким і ласим до всіляких утіх. Молода цариця Наталія, вихованка і своячка Артамона Сергійовича, полюбляла веселощі та різні кунштюки, а чоловік в усьому їй потурав. Неосяжна держава жила пісно й нудно, музики не слухала, театрів не відала, а в царських покоях був і свій оркестр, і балет, і «сміхотворне дійство» зі скоморохами, і лицедійська трупа. Ото вже воістину — guod licet Jovi[10]. У заборонені шахи Олексій Михайлович воював мало не щодня, для чого тримав спеціального вченого блазня Валтасара — той один не боявся великого государя обігравати, хоча й бував за таке зухвальство битий клітчастою дошкою по тім'ячку. Щоправда, бив цар через задишливість неміцно, а жалів побитого сильно — і нагороджував, і жалував, так що Валтасар нічого не втрачав.

У внутрішніх царських покоях чудово виспівували солодкоголосі птахи, багатобарвні папуги кричали із кліток — хто божественне, а хто образливе. Незвиклі, хто нагору вперше потрапляв, бувало, лякалися мало не до смерті. Як вигукне чубатий червоноволий Каролус: «Голову з пліч!» — так людина за груди зліва і вхопиться.

Іще в тронній залі, поблизу царського місця, стояли два механічні леви — мідні, з кудлатими гривами з овечої шерсті. Якщо в особливій комірчині важіль повернути, леви роззявляли зубаті пащі, зиркали страшними очима і утробно рикали. Теж багатьох, хто й без того перебував у благоговінні й трепеті перед височайшими очима, острах брав. А государ радів, ляпав себе по боках, і бояри багато сміялись.

У гарному настрої полюбляв Олексій Михайлович жарти й зовсім прості. Якось на великому бенкеті Корнеліус спостерігав, як цар і великий князь підкликав до себе обер-камергера (себто «постільника») князя Скарятинського, нібито для особливої милості —власноручно напоїти з кубка, а сам навмисно проніс вино повз витягнуті рурочкою боярські вуста і ну лити рейнське вельможі на лисину і за комір. Зволив сміятися дрібним масним сміхом, і обер-камергер теж був радий царевим веселощам, підхихикував і дякував, а інші заздрили.

Одного разу, перевіряючи караул на даху царського терема, де був зимовий сад і ставок, Корнеліус бачив, як цар у європейськім одязі — камзолі й панчохах — лежав на лаві, поклавши голову на коліна цариці, а її величність ловила бліх у густому волоссі самодержця. Капітан подивувався не самій ловлі бліх —