Борис Акунін - Алтин-толобас

Одягнена в рожеву піжаму Алтин обернулась. Яскравий промінь, який проникав із кухні, висвітлив прим'яту щоку. За спиною дівчини, в передпокої, густіла сутінь.

— Спокійно, — сказала Алтин напруженим голосом. — Тільки без англійського темпераменту, добре?

Вона тут же стулила губи, очі ж, навпаки, розплющила широко-широко, й вони раптом здалися Фандоріну дуже красивими.

Він побачив свою покровительку ніби вперше, до того ж з'ясувалося, що вона вельми навіть нічогенька — щоправда, не виключено, що тут відіграв свою роль і сонячний німб, од якого волосся поблискувало променистими іскорками. «Якби вона хоча б зрідка всміхалася, — подумав Ніколас, — її можна було б назвати гарненькою». З відомої причини йому ніколи не подобалися жінки маленького зросту — вони ніби належали до іншого біологічного виду. Як можна відчувати певний інтерес до істоти, котра, стоячи на повний зріст, ледве сягає маківкою твоєї діафрагми?

Тут Ніколас помітив, що Алтин показує рукою в напівтемний передпокій, прослідкував за напрямком пальця й одразу забув про дрібниці.

— Твій? — неприродно тихим голосом запитала вона.

Перед вхідними дверима вималювався якийсь прямокутник. Фандорін скрикнув — і значно голосніше, ніж до цього Алтин. Кейс! Кинувся до валізки, схопив. Його «самсонайт», поза всяким сумнівом! Що за мана? Господиня потягла ручку дверей, і ті з тихим скрипом відчинилися.

— Я їх учора замикала! — тремтячим голосом повідомила Алтин. — Чудово пам'ятаю. На два оберти!

Швидко зачинила двері, гарячково крутнула ключ і навісила ланцюжок.

Фандорін на витягнутих руках — обережно, ніби повну по вінця чашу, — поніс кейс на кухню. Перед тим, як відкрити, замружився.

Усе було на місці. Ноутбук, телефон, сканер, документи, портмоне. А лист?!

Слава Богу, ось він. Там же, де лежав, — у конверті. Таке відчуття, що кейс не відкривали або ж, в усякому разі, ні до чого не торкалися.

Хоча ні — й відкривали, й торкалися. До шкіряного пенальчика для ручок було приклеєно папірця. На ньому розгонисто накалякано кульковою ручкою: «Міль пардон, Колянич».

— В якому розумінні? — прошепотів Ніколас. — Нічого не доберу.

— Отримав свою реліквію? — запитала Алтин.

Вона намагалася триматись упевнено, хоча зуби в неї все ще цокотіли.

— Взагалі контекст прочитується, — заявила журналістка. — Люди Coco знайшли-таки Каеспешника й розібралися з ним по-своєму. А твоє майно повернули тобі. Як вони докопалися до нас і як відчинили двері — ось у чому питання. Хоча що їх відчиняти — замок паршивий, відмикається нігтем. Давно збираюся поміняти. Ні, головна фішка в іншому. Чого раптом така про тебе турбота? — Вона зморщила лоб, подивилася на валізку і несподівано клацнула пальцями: — Оп-ля!

— Що таке? — злякався Фандорін.

— Я зрозуміла! Справа-то, схоже, зовсім не в тобі, а в твоєму кейсі. Точніше, в заповіті цього твого Фона. Ну звичайно! Каеспешник хотів перш за все запопасти папір, а торохнути тебе для нього було справою номер два. Щоб хвилю не здіймав і під ногами не плутався. Слухай, що там усе-таки написано, в цій бумаженції? Через що базар-вокзал?

Вона з цікавістю витягла шию. Фандорін ледве встиг прикрити долонею записку, з якої випливало, що гіпотеза журналістки є невірною і що страшна людина живісінька.

— А от ми зараз подивимося, що за паззл склався із двох половинок, — бадьоро сказав магістр, виймаючи ноутбук із валізки.

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним на обідньому столі в ніч із 14 на 15 червня:

Узавтра при сяйві зірниці,

Покров потаємний гробниці.

Біля краю могили

Стали вряд некрофіли

Проститися з гостем столиці.

Розділ восьмий

На новій службі. Двір великого государя. Велика московська політика. Мріяти нікому не забороняється. Новий рік по-європейськи. Мерехтіння місяця на смужці сталі.

Нова служба виявилася проти попередньої незрівнянно клопіткішою та безсоннішою, але скаржитися було гріх.

По-перше, рота — чудо яка рота. Солдати всі муштровані, ситі, тверезої поведінки й чинного вигляду, кожен за службу тримається, а команди виконують так — можна голосу не підвищувати. Вже на другому тижні почав Корнеліус лайливі звороти через непотрібність забувати, сваритися на мушкетерів не було за що.

Казарма стояла за триста кроків од Матфеєвських палат, на вулиці Малоросійці. Чиста, світла, при власній кухні та арсеналі. Але командирові належало квартирувати не з ротою, а у двірському флігелі, близько від боярина.

Дім із багатьма службами розташовувався поблизу Покровки, у провулку, котрий на честь канцлера називався Артамонівським. Квартиру капітанові одвели простору, з дубовими європейськими меблями, з голландською піччю. Крім денщика, приставили слугувати ще холопа та дівку-прачку. Харчі належали від боярського столу: коли запросять, то у світлиці (Артамон Сергійович був у поведенції простим і нечванливим), а то приносили просто до кімнати.

На окрему згадку заслуговувала екіпіровка — такої у фон Дорна ніколи не було. Сріблена каска і кіраса з золотою насічкою; зелений парадний мундир із позументами та ще один, повсякденний, доброго англійського сукна. Чобіт чотири пари, з них одні лакові, дзеркального блиску. Ще від боярина в дар боброва шуба й шапка на зиму, півдюжини батистових сорочок, дві пари теплих підштаників. Коли Корнеліус вільного вечора вибирався в Німецьку слободу (жаль, нечасто вдавалося), то походжав між будинками справжнім франтом: новий капелюх зі страусовим пір'ям, з-під розгорнутої матфеєвської шуби видно камзол із шиттям, при боці шпага в нових золочених піхвах, в одній руці тростина з різьбленим набалдашником моржевої кістки, у другій — тонкої роботи табакерка. Із сорока рублів чом же себе не побалувати.

Видали капітанові казенного коня — несказанного красеня чистокровної текінської породи. Свого попереднього, іспанського, Корнеліус продав, хоча й жаль було. Можна було б і потримати на боярській конюшні — зерно не своє і догляд дармовий, та нічого коневі без діла боки наїдати. Продав вороного рейтарському майорові Люку Шарпантьєру — з вигодою, за тридцять два рублі з полтиною. Рейтар, хоч званням і літами був старший, розмовляв із фон Дорном шанобливо, заздрив. Коли дізнався, що той отримує по двадцять п'ять золотих пістолів на всьому готовому, жалібно лайнувся по-гасконськи: рейтари за мирного часу сиділи на половинному окладі.

Із грошима у Корнеліуса виходив повний порядок. Уперше в житті він почав одкладати, й багато. А чом би й не одкладати? Вина він не вживав —