Борис Акунін - Алтин-толобас

ще із колишніх, староруських часів) такий, що акуратний магістр тільки головою похитав. На підлозі лежали недочитані книжки і газети з коричневими колами від філіжанки, під стільцем валялася маленька кросовка, а на віконному шпінгалеті сушилася якась інтимна деталь дамського туалету.

— Не миші, а миша, — відповіла Алтин, дістаючи звідкись із-під ліжка стосик постільної білизни. — Її Алісою звати, вона живе он там, за буфетом. Я її сиром годую і печивом, «Ювілейним». Вона чужих соромиться, от і заховалась. Але вночі обов'язково вилізе знайомитись. Дуже допитлива, як я. Якщо ж ти не хочеш з нею знайомитись, я стіл розсуну, він довгий.

Так і розташувалися: вона на ліжку, він на столі. Погасили світло. Ніколас побажав господині добраніч, відповіді не діждався, деякий час було тихо.

Потім Алтин Мамаєва хмикнула:

— Ніколас Фандорін. Ну й ім'ячко! Тебе як друзі називають? Нік?

— Ні, давні друзі називають мене Ніф-Ніф. Це, коли знаєте, такий персонаж із…

— Знаю, — перебила вона. — В Росії теж книжки читають. Побільше, ніж у вас в Англії… Ні, я тебе Ніф-Ніфом називати не буду, на порося ти не схожий. Ти схожий на їжачка в тумані.

— Чому? — здивувався Ніколас. — Тобто, чому в тумані, зрозуміло. Але чому їжачок? Хіба я колючий?

— Називати тебе Миколою язик не повернеться, — задумливо продовжила вона, пропустивши запитання повз вуха — все-таки з вихованням у Алтин Мамаєвої не все було гаразд. — Який із тебе Микола… Ніколас — це щось із Діккенса. Буду звати тебе Ніка, о'кей? І перестань мені «викати», це тепер не в моді. Ти мене ще по батькові називай: Алтин Фархатівна.

— Так ви… тобто ти — татарка? — здогадався Ніколас.

Тепер пояснилися гострі вилиці та деяка мигдалеподібність очей.

— Це в мене батько був злим татарином, — похмуро відповіла вона. — Ощасливив ім'ячком. А за національністю я москвичка.

— Він справді був злим?

Фандорін уявив собі нещасне, безпритульне радянське дитинство: батько-алкоголік, комуналка, піонертабір. Тоді зрозуміло, чого бідолашна дівчина не навчилася всміхатись.

— Ні, неправда. Він був розумним. Хотів, щоб я не соромилася бути татаркою й загартовувала характер. От я і загартовувала… Гадаєш, легко бути Алтин Мамаєвою в бескудниківській школі? Поки маленька й дурна була, соромилася свого імені. Хотіла, щоб називали Аллою. Та через це тільки гірше дражнили. Золотухою. Якось я здуру похвасталась, що по-татарськи «алтин» — золото, а в мене до того ж і прищики були, — пояснила вона. — Ще Копійкою називали і Чвертькопійкою — це вже через зріст.

Жваве уявлення магістра вмить намалювало чорнявеньку дівчинку в синьому шкільному костюмчику та в піонерському галстуку — некрасиву, відлюдкувату, найменшу в класі.

— Гаразд, — незадоволено буркнула Алтин. — Автобіографію я тобі якось потім розповім. Якщо доживеш.

Ця жорстока ремарка повернула Фандоріна із сентиментального настрою до реальності. Він заворушився, зазітхав. Подумав: лежу на столі, мов покійник. А завтра, можливо, лежатиму на столі в морзі, вже ні про що не турбуючись. «А я, быть может, я в гробницы сойду таинственную сень».

Ні, якщо вже переходити на вірші, то ліпше хай буде лімерик…

Склавши хвацького п'ятивірша, він недбало поцікавився:

— А що ми робитимемо завтра? Ідеї є?

— Є, — відповів із темряви дзвінкий голос. — Я Каеспешника твого пару разів клацнула. З'їжджу до редакції, віддрукую фотки. Потім навідаюся до одного знайомого на Петровку, покажу. Може, щось і проясниться.

Тут думки магістра історії набули самоїдського напрямку. Ганебний контраст — маленька жінка великого калібру і здоровенний чоловік малого калібру (чорт би побрав лихомовство професора Крісбі). Як люблять говорити в телерекламі, відчуйте різницю: Ніколас на сантиметр не доріс до двох метрів, а наполегливе дівчисько на сантиметр переросло півтора метра. Метраж тут значення не має, істотними є тільки префікси — недо і пере. Ця крихітка розмовляє з ним так, ніби вона доросла, а він — підліток, при тому, що він, напевно, років на десять є старшим од неї.

«Вона справжній професіонал, — із заздрістю думав Ніколас. — У неї всюди є свої люди, вона стільки бачила, стільки знає. У неї цікава, небезпечна, справжня робота».

— А чим усе-таки займається скаут? — запитав він.

— У нас журнал нового типу, — почала розповідати Алтин. — Б'ємо конкурентів професіоналізмом. В інших редакціях журналіст усе робить сам: заводить джерела, збирає матеріал, перевіряє його, пише статтю. А наш шеф-редактор узяв на озброєння принцип Генрі Форда — кожен посідає на конвеєрі своє місце. Скаут — це фахівець зі збирання й перевірки інформації. Райтер — майстер концепції та стилю. Є хедлайнер — він відповідає тільки за заголовки. Є «йолоп» — тобто натуральний йолоп, освіта — заочний технікум фізкультури, йому платять зарплату, щоб він увесь номер прочитував і показував, де не врубується. Ці місця переписує адаптер, є у нас і така ставка.

— Але це нечесно! — обурився Фандорін. — Ти виконуєш основну роботу, ти ризикуєш, а слава і гроші дістануться твоєму Кузьмі. Подумаєш, райтер! Тут же не «Євгенія Онєгіна» писати. Невже ти виклала б зібрані факти гірше за нього? Та хоча б і гірше! Це твоя інформація, а не його!

Від потрясінь, пізнього часу та жорсткого ложа воля магістра ослабла, і його нестримно понесло у вічний вир — пхатися з порадами:

— Я не знаю, Алтин, до чого ти доберешся в цій химерній історії, та справа явно пахне сенсацією. Відомий банкір, який утримує загін бойовиків, професійний убивця, лох-англієць. Коли ми з тобою в усьому цьому розберемося, ти мусиш піти до шеф-редактора і сказати: «Хочете справжню бомбу? Карколомний матеріал, про який кричатимуть по всіх телеканалах? Є такий матеріал. Тільки писатиму я сама, без усяких райтерів. А якщо ні — до побачення, надрукую в іншому журналі». Вибач за безтактність, Алтин, але, судячи з твоєї квартири й машини, платять тобі в «Телескопі» небагато, так що втрачати особливо нічого. Ти лише натякни шефові, що це за матеріал. Ти просто не залишиш йому вибору! Він буде ідіотом, якщо відмовиться. Лохом!

Поліз із непроханою порадою і отримав по носі, як і заслуговував.

— Котись ти в Лох-Несс зі своїми порадами, — огризнулась Алтин Мамаєва, й на цьому розмова урвалась.

* * *

Прокинувся він од неголосного, але пронизливого звуку, походження котрого було незрозумілим, зате зміст очевидним — трапилося щось тривожне.

Ніколас розплющив очі, підвівся на столі (тіло, незважаючи на всі підстилки, отерпло й задерев'яніло), побачив порожнє ліжко, освітлене ранковим сонцем, і тільки тепер, заднім числом здогадався: це скрикнула Алтин.

Така емоційність була настільки не в характері маленької журналістки, що з Фандоріна миттю сон як рукою зняло.

— Алтин! — погукав