Борис Акунін - Алтин-толобас

Згодом, придивившись до капітана, Матфеєв почав його використовувати не лише для охорони, а ще й для інших доручень, які потроху ставали все хитрішими й довіренішими. Тепер Корнеліус усе частіше полишав роту на свого помічника, поручика Мирона Собакіна, сам же то був товмачем для Артамона Сергійовича, то скакав з наказами в солдатські полки, то чинно, в кареті четвериком, віз послання до іноземних резидентів. Мабуть, був він тепер не просто начальником боярської варти, а справжнісіньким ад'ютантом.

Перший царський радник був до влади та справи жадібним, забрав під себе мало не десяток приказів; і все йому, невситимому, здавалося мало. І Посольський приказ, московське міністерство закордонних справ, його, і військове міністерство, і Малоросійський приказ, і різні намісництва. Тихого відомства — Аптекарського приказу — й того Матфеєв нікому не віддавав, тримав при собі, тому що був великим цінувальником ученості, й навіть у московитів мав славу чорнокнижника. Найліпшу кімнату в палаці боярина займала бібліотека — величезна, томів на триста. Російських книг там було небагато (та й звідкіля б їм, багатьом, узятися — друкували на Москві мало), все більше польські, німецькі, латинські.

Корнеліус до читання звички не мав і до бібліотеки заходив більше заради карт, розвішаних по стінах. Розглядав різні шляхи до польського та шведського кордонів — не те щоб збирався негайно, завтра ж, податися навтіки, а так, на майбутнє. Фортуна, як відомо, особа мінлива. Сьогодні ходиш у шовках і приголублений владою, а завтра не довелось би брати ноги на плечі.

Поки що з усіх сил намагався догодити бояринові, в собі не розчарувати. Всі доручення виконував якнайретельніше, але так, аби не перестаратись — Артамон Сергійович показної ретельності не поважав. Що тобі звелено, те і зроби, не стелися шовком під ноги. Судячи з того, що фон Дорна почали запрошувати до столу частіше, навіть і при гостях, боярин був своїм ад'ютантом задоволений. Корнеліус велику почесть цінував, тримався у вітальні непомітно: сідав скраю, ближче до дверей, рота не роззявляв, люльку, борони Боже, першим не закурював.

Дім у Матфеєва був напрочуд розкішний, іншого такого на Москві немає. І оздобленням, і звичаєм на царський палац ніяк схожим не був.

У государевих теремах розцяцьковані, у квітах і травах, стелі, лави вкриті оксамитом, посуд на бенкетах подають із чистого срібла, та на підлозі грязюка й недоїдки, в покоях темно, сморід од часнику та бояр, які пріють під шубами.

Зате палати в Артамонівськім провулку світлі й чисті. Просторий двір викладено різнобарвними плитами, дах сяє міддю, на гребені — флюгер у вигляді лицаря. Всередині ще розкішніш. Стіни не голі, як у Кремлі, а оббиті позолоченою шкірою з тисненням. Всюди гобелени та гравюри, парсуни європейських монархів упереміж із білотілими Венерами і наядами. Меблі не московські — лави та сундуки, а справжні: шпалерні та парчеві крісла, різьблені шафи, у столовій залі венеціанські стільці з високими спинками, в кабінеті господаря — величезний глобус, увесь у тритонах і морських чудовиськах.

Порядкував у домі Іван Артамонович, хрещений арап, якого двадцять літ тому подарували боярину запорізькі козаки — відбили з обозу у турецького паші. За довгі роки мандрів і пригод чорний чоловік набачився всякого. Дивуватися й боятись розучився зовсім, а от людей бачив наскрізь, тому багато хто в домі його боявся. Погляне своїми чорними очищами, губи товсті ледь підбере, і вже все йому про тебе відомо: чим завинив, про що думаєш, якому богові молишся. Сам тихий, некрикливий, до читання охочий. Іще мав особливу забаву — йому приганяли необ'їжджених жеребців із татарського табуна, що за Митним пустирем, і арап їх у садибному дворі обламував. Накине аркан — легко, з першої спроби, — а потім по годині, по дві ганяє колами. Жеребець хропе, дибиться, копитами січе, глипає скоса на мучителя скаженими очима, та Іван Артамонович ніби цвяхом до місця прибитий, не ворухнеться, тільки скалить свої розпрекрасні зуби, й очі в нього такі ж білкуваті, як у жеребця.

Бояринові арап був відданим по-яструбиному — без страху, до могили. Знав усі його таємниці й навіть далекі помисли. Коли б не чорнота, давно сидіти б Іванові начальником у поважному приказі, а то й перебувати при Матфеєві віце-канцлером (себто — думним дяком), але дворецький на скромне своє становище не ремствував і на долю за своє арапство не ображався, йому досить було й того, що велике матфеєвське господарство утримувалося в цілковитому порядку, на заздрість і для науки всім, хто потрапляв до білокам'яних хоромів.

Таких щасливців, щоправда, було небагато, тому що Артамон Сергійович гостей добирав прискіпливо. Потрапити до нього на «четвергові сидіння», котрі Корнеліус для себе охрестив журфіксами, вважалося великою честю, що діставалася тільки вибраним. Давніше запросто заглядав сюди й сам цар. Слухав клавікорди, розглядав картинки в заморських книгах, витріщався на жінок і дівиць — в домі у Матфеєва дам, на європейський манір, випускали до столу, і тримались вони не за російським етикетом (очі вниз, і боронь Боже розтулити рота чи всміхнутись), а вільно. Дружина Артамона Сергійовича була шотландкою, уроджена Гамільтон, домострою та старомосковських звичаїв у себе не визнавала. Своячок і хрещениць, свіжих і гострооких, в домі у Матфеєва було чимало, і одну з них, Наталію Наришкіну, государ-удівець забажав собі в цариці.

Про людське око влаштували розглядини стародавнім чином: навезли до палацу дівок із хороших родів, розіклали по троє в постелі — щоб лежали сумирно, ніби сплять, та очей на государя розплющувати не сміли. Олексій Михайлович для годиться походив по опочивальнях, подивився на буцімто сплячих красунь і вибрав серед них не кого-небудь, а матфеєвську вихованку — вона ж бо знала, що вибере, й лежала без трепету, підглядала крізь густі вії.

Після одруження цар на четвергах бувати перестав, але й без нього журфікси своєї принади не втратили — тільки зробилися жвавішими, вільнішими, та й веселішими. Тут пригощали вишукано, без московської обжерливості, напували не доп'яну, як у Кремлі, а помірно, французькими, німецькими та італійськими винами. Посуд із кожної переміни страв подавали новий, не звалювали в одну і ту ж тарілку. В царському палаці іншу миску раз на рік помиють, і то багато, а тут хоч видивляйся в неї, ніби в дзеркало, — сяє вся. Біля кожного прибору (не тільки ложку подавали, а ще й виделку, до м'яса ніж) клали лляну серветку — щоб руки витирати елегантним манером, не об одежу й не об волосся. На царському прийомі