Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

За те, яким ти сьогодні є, часом треба бути вдячним минулому і не боятися вклонитись йому. Вклонитися отій солом’яній хаті, і пасіці, й вітрякові, і отим тихим оселям, і житам на пагорбах, і хрещатому барвінку обабіч твердо витоптаної стежки. Хочеться сьогодні згадати слова Олександра Довженка з його незабутньої „Зачарованої Десни“:

„Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеко минуле своє благословення, я роблю лише ту „помилку“, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунізму!“»

Читати промову не було перед ким і не було для чого. Але ж автор мав індивідуальну аудиторію, народні маси в особі Івана Безтурботного, гріх було не скористатися з нагоди, і промова була прочитана перед єдиним слухачем, який нічогісінько не второпав, але бадьоро струснув головою і вигукнув:

— Ну, здорово!

— Справді? — якомога скромніше поспитав автор.

— Я вам скажу! Ви так читаєте, так читаєте! Це вам текст у Києві дали?

— Текст?

— Ну да. Промову оцю в столиці видали?

— Як то видали?

— Ну, як? А де ж промови беруться? Їх видають, щоб читали.

— Їх пишуть!

— Пишуть? Хто їх пише? Хіба таке можна написати?

— Але ж чому ти так вважаєш? Може, що я написав промову ще до створення музею? Але такі музеї вже існують. У Переяславі, у Львові. Будуватиметься в Києві. Про це дбатиме щойно створене республіканське Товариство охорони пам’ятників історії й культури. Я один з ініціаторів його створення. У вас, мабуть, ще не чули про таке товариство.

— Ще ні. А яке воно — добровільне?

— Добровільне, з якнайширшим охопленням громадян, підприємств, організацій.

— Оце штука! — Безтурботний трохи побгав шкіру на лобі, знову стріпнув головою. — А скажіть, ви б могли мене рекомендувати?

— Рекомендувати? Куди?

— Ну, в оце ваше товариство. Я б тут, у Карповім Яру… Добровільну організацію товариства. І тоді б разом з вами — цей музей і все інше! Га?

— Думка цікава.

— А то й на цілий район! У нас у районі, мабуть, ще нічого не знають. Давайте я змотаюся. А то вдвох. Га?

— Можна й удвох.

Так автор напустить на цілий район стихійне лихо, яке зватиметься Іваном Безтурботним. Ніхто не повірить, але відмовиться Безтурботний навіть від материних плескачів заради становища, яке йому вдасться вибороти згодом у житті.

Здавалося б: хіба можна поміняти на щось оті неповторні плескачі? А виходить, що можна. Головне, мабуть, чим чоловіка вигодували, а тоді він вже як попре, як попре, то й про харчі забуде.

26

Все-таки приємно розповідати про зміни навіть тоді, коли вони зачіпають таке ледащо, як Іван Безтурботний. Непорушність, постаментність, холодна мармуровість, забронзовіння — хіба це життя? Динамізм став прикметою часу, і це з особливою силою відчули мешканці новозбудованого, щойно народженого Світлоярська. Динамізм вдерся в столітній спокій, покінчив з уповільненістю й наперед заданою розміреністю, вже не ритмічна зміна пір року, які минають, але щоразу повертаються, не сходи й заходи сонця визначали рух життя, навіть не звичний розклад сільськогосподарських робіт: оранка, сівба, косовиця, — а якісь внутрішні поштовхи, вимоги, потреби, пульсування, все ламалося, перебудовувалося, формувалося, тасувалося — все попереду, все ще не народжене, не вгадане, таємниче, не знане і тому особливо вабливе й дороге.

«Співають ідучи дівчата, а матері вечерять ждуть». Гай-гай, де вже воно, оте Шевченкове «вечерять ждуть». Тепер матері не ждуть ні дівчат, ні хлопців. Як тільки атестат за десятирічку в руки, так і пхають у спину: «їдь, поступай, щоб і ти — як людські діти!»

Гришу Левенця мама Сашка теж випхала. Але зробила це не наосліп, не сподіваючись на випадок, а спробувала провести належну підготовку, бо поінформованість сільського жителя про те, як щороку відбувається прийом нових студентів (кажуть так: абітурієнтів) до вузів аж ніяк не менша, ніж відповідна поінформованість жителя міського, і в цьому питанні, треба сказати відверто, село цілком зрівнялося з містом. Знають тепер повсюди, що місць в інститутах разів там у скільки менше, ніж тих, хто їх хотів зайняти. Знають, як «ріжуть» на екзаменах. Знають, що таке конкурс, і навіть такі тонкощі, що частенько це вже й не конкурс дітей, а конкурс батьків: який батько проштовхне своє дитя до вищої освіти, а який недоштовхне. Про пільги теж відомо всім прекрасно, і хоч воно трохи й кумедно називати сина колгоспника або робітника колгоспником або робітником, а інтелігентського нащадка вже й інтелігентом, але так хтось вигадав розкласифікувати дітей для власної полегкості, і батькам довелося пристати на ці умови гри, тим часом щосили просовуючи своїх дітей до іншої соціальної групи і, таким чином, змішуючи любителям статистики всі карти, бо щоразу виходить так, що приймають до вузів таку й таку кількість робітників і колгоспників, а тоді вони зникають, поповнюючи ряди інтелігенції, про яку приймальні комісії не хотіли й чути. Ну, та все це так, роздуми навздогін. А тим часом, як сказано вже, життя вимагало свого, і мама Сашка, як заслужена доярка, пішла до голови колгоспу Зіньки Федорівни просити, щоб Гришу колгосп послав своїм стипендіатом до інституту механізації сільського господарства. Машини хлопець знав, усі канікули проробив то коло тракторів, то й помічником комбайнера у самого Безкоровайного, вчився хоч і не на медаль (бо вдома ж роботи хватало), та й не гірше людських дітей, — кого ж і посилати стипендіатом? Конкурс там, кажуть, великий, треба набирати якісь бали, а довідка від колгоспу дає зразу аж два.

Зінька Федорівна, позітхавши разом з