Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

як збереженою у серці Парижа. Від дороги її відділяв порослий широкою травою моріжок, по якому із задоволенням пройшов Адамберґ. Двері відчинив старий, усміхнений іронічний чоловік, який, на відміну від Декамбре, не відмовляв собі в радощах життя. В руках він тримав дерев'яну ложку і нею ж указував шлях.

— Улаштовуйтеся в їдальні, — сказав він.

Адамберґ зайшов у велику кімнату з трьома круглими арками вікон, умебльовану довгим дерев'яним столом, який професійними рухами натирав воском тип у краватці.

— Люсьєн Девернуа, — представився тип, відклавши ганчірку. Голос його був гучним, а потиск руки — сильним. — Марк буде за хвилинку.

— Вибачте за клопіт, — сказав старий, — у цей час Люсьєн навощує стіл. Нічого не вдієш, такий статут.

Адамберґ сів на дерев'яну лавку, втримуючись від коментарів, а старий сів навпроти нього з виглядом людини, яка вся в очікуванні.

— То що, Адамберґу, — взявся за нього старий веселим тоном. — Ми більше не впізнаємо давніх знайомців? І як завжди, ми нічого не шануємо?

Здивований Адамберґ зосереджено розглядав обличчя старого, викликаючи в пам'яті всі можливі образи. Це точно було не вчора, точно. Знадобиться не менше десяти хвилин, щоб пригадати. Тип з ганчіркою, Девернуа, став працювати повільніше і дивився по черзі на обох чоловіків.

— Бачу, нічого не змінилося, — вів далі старий, щиро всміхаючись. — Однак це не завадило вам он як високо вилізти з вашої посади бригадир-майора. Варто визнати, що весь ваш шлях складається з одних лише перемог, Адамберґу. Справа Каррерона, справа де ла Сомма, залп у Валандрі, славнозвісні лицарські трофеї. Вітаю, комісаре. Як бачите, я стежив за вашою кар'єрою.

— Навіщо? — перейшов до оборони Адамберґ.

— Тому що мені цікаво було, залишать вас живим чи вб'ють. Ви видаєтеся диким бур'яном на доглянутому полі. Надто спокійний і байдужий, ви всім заважаєте. Гадаю, Адамберґу, ви і самі про це знаєте краще за мене. У поліційній системі ви рухалися по сходах кар'єрної ієрархії, наче більярдна куля. Ви ніколи нікого не слухалися — просто непідвладні контролю. Так, і мені цікаво було, чи дозволять вам і далі зростати. Вдалося прослизнути — тим краще. Мені так не пощастило. Вони наздогнали мене і звільнили.

— Арман Вандузлер, — пробурмотів Адамберґ, побачивши у старечих рисах енергійне обличчя молодшого на двадцять три роки комісара — саркастичного, егоцентричного бонвівана.

— В яблучко.

— В Еро, — продовжив Адамберґ.

— Ага. Зникла молода дівчина, і ви тоді дуже вправно викрутилися, бригадир-майоре. Того типа впіймали в порту Ніцци.

— І ми вечеряли під аркою.

— Восьминогом.

— Восьминогом.

— Наллю собі келих вина, — вирішив Вандузлер, підводячись. — Промочити горлянку.

— Марк — ваш син? — запитав Адамберґ, приймаючи келих.

— Мій племінник і хрещеник. Він дозволив мені оселитися в нього — хороший хлопець. Знаєте, Адамберґу, а я лишився не менш нестерпним, ніж ви — гнучким. Можливо, навіть став ще нестерпнішим. А ви — ще гнучкішим?

— Не знаю.

— Ще тоді було багато чого, що ви не знали, і, здається, це нітрохи не переймало вас. То що ж ви прийшли шукати в оселю, про яку нічого не знаєте?

— Убивцю.

— А як це пов'язано з моїм племінником?

— Через чуму.

Старший Вандузлер похитав головою. Він узяв держак для швабри і двічі постукав ним об стелю, там, де гіпс уже добряче постраждав від таких ударів.

— Нас тут четверо, — пояснив старший Вандузлер, — живемо один над одним. Один удар — для святого Матвія, два — для святого Марка, три — для святого Луки, присутнього тут з ганчіркою в руках, і чотири удари для мене. Сім ударів — загальні збори всіх євангелістів.

Поклавши держак, Вандузлер зиркнув на Адамберґа.

— А ви не змінилися, так? Вас нічого не дивує?

Адамберґ мовчки усміхнувся, а Марк тим часом зайшов до їдальні. Він обійшов стіл, потиснув руку комісару, а тоді кинув засмучений погляд на дядька.

— Бачу, ти вже взяв на себе керівництво операцією, — сказав він.

— Каюся, Марку. Але двадцять три роки тому ми разом їли восьминога.

— Шанцеве товариство, — пробурмотів Люсьєн, складаючи ганчірку.

Адамберґ роздивився чумолога Вандузлера-молодшого. Сухоребрий, нервовий, з жорстким чорним волоссям. У його рисах було щось індійське. Він був з голови до ніг убраний у чорне, і лише пасок крикливо виділявся. На пальцях Марк носив срібні персні. На ногах — важкі чорні черевики з застібками, трохи схожі на ті, які носить Камілла.

— Якщо ви бажаєте конфіденційної розмови, — сказав він Адамберґу, — боюся, доведеться звідси вийти.

— І так буде добре, — відповів Адамберґ.

— У вас проблема з чумою, комісаре?

— Якщо точніше, проблема зі знавцем чуми.

— Тим, що малює четвірки?

— Так.

— Це пов'язано зі вчорашнім убивством?

— А ви як гадаєте?

— Гадаю, так.

— Чому?

— Через чорну шкіру. От тільки четвірки ж мають захищати від чуми, а не приносити її.

— Отже?

— Отже, я думаю, вашу жертву не було захищено.

— Точно. Ви вірите в силу цієї цифри?

— Ні.

Адамберґ перетнувся поглядом з Вандузлером. Той здавався щирим і трохи ображеним.

— Більше того, я не вірю в жодні амулети, персні, бірюзу, смарагди, рубіни та інші талісмани, які вигадують, щоб захиститися. А вони ж значно розкішні за просто четвірку.

— Для цього носили персні?

— Якщо могли це собі дозволити. Багаті рідше вмирали від чуми. Хоч вони і не знали цього, але їхні міцні будинки краще захищали їх від щурів. Помирали найчастіше бідні. Тому й вірили в магічну силу коштовного каміння: бідняки не носили рубінів, тому помирали. Nec plus ultra[19] були діаманти, найкращий захист. «Діамант на лівій руці нейтралізує всілякі лиха». І тому заможні люди дарували своїм нареченим саме діамант як запоруку кохання, щоб захистити від бича. Звичай лишився, але вже ніхто не пам'ятає чому, як і ніхто не пам'ятає про значення четвірок.

— Убивця про це пам'ятає. Звідки він дізнався?

— З книжок, — нетерпляче відповів Марк Вандузлер. — Комісаре, якщо ви викладете мені проблему, я, можливо, допоможу вам.

— Спершу я маю запитати у вас, де ви були в ніч на вівторок, близько другої години ночі?

— Це час убивства?

— Приблизний.

Судовий лікар визначив, що вбивство було скоєно близько першої тридцять, але Адамберґ вирішив